Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Амелія
— Ти ж казав, що ми сьогодні повечеряємо, — бормочу я, коли хлопець веде мене до автомобіля.
— Ми повечеряємо, але не в готелі. Я знаю більш цікавіше місце, — Даніель посміхається і відчиняє переді мною двері свого автомобіля. — Прошу.
Я сідаю на сидіння, після чого він зачиняє двері і займає місце за кермом. Ми виїжджаємо з паркінгу і їдемо у незрозумілому мені напрямку. Так, звичайно, вулиці міста я вже встигла вивчити, але я не знаю куди мене хоче відвезти Даніель. Всі заклади в центрі, а ми їдемо подалі звідси, майже на край міста.
Галасливі куточки міста повільно змінюються на тихі, затишні вулички. Тут наче зовсім інше життя. Немає багатоповерхівок з квартирами, купи закладів та готелів, а лише двоповерхові будиночки, пофарбовані у різні кольори, з охайним подвір'ям.
— До кого ми їдемо? — запитую в нього.
— Я подумав, що якщо я був у твоєму домі, то тобі буде цікаво побути у моєму, — з посмішкою відповідає Даніель і повертає автомобіль вправо.
— Ти в моєму домі ще не був, тому що мій дім в Україні, — закочую очі з посмішкою. — Але так, мені справді цікаво дізнатися де ти живеш.
— Я тут досить рідко буваю, тому що більшість часу проводжу в готелі. Цей дім я купив більше року тому, бо розумів, що рано чи пізно в мене все одно буде сім'я.
Автомобіль сповільнюється біля гарненького будинку у темно-бежевому кольорі, який був оточений доглянутим подвір'ям. Даніель щось натискає і низькі ворота автоматично відчиняються, після чого ми в'їжджаємо на територію.
Цей будинок не був таким вишуканим, як я звикла бачити в Україні. Хоча я і звикла до життя у Словаччині, але я досі не могла припинити радіти через ці затишні будиночки. Від них віяло неймовірним комфортом, якого мені не вистачало останнім часом.
— Приїхали, — з посмішкою каже хлопець, виходячи з автомобіля.
Я виходжу одразу ж за ним і роздивляюся все краще. Темно-червоний дах, темно-бежеві стіни, коричневі двері та вікна, гарно підстрижений газон, на якому я не бачила нічого, окрім зелених кущів, трави та декоративних туй. Звичайний дім холостяка, що тут ще скажеш?
— Ходімо в дім, — Даніель бере мене за руку і відчиняє двері ключем.
Його будинок нічим не відрізняється від звичайного холостяцького лігва. Хіба що тільки тим, що тут трішки затишніше. Меблів було по мінімуму, жодної живої рослинки, окрім трьох папоротей у вітальній (це досить дивно виглядає), а ще тут присутні картини на стінах та якийсь особливий запах.
— Я піду на кухню. Треба закінчити готувати вечерю. А ти в цей час можеш оглянути будинок. Чи хочеш, щоб я тобі провів екскурсію? — запитує хлопець, йдучи до кухні.
— Я думаю, що впораюся з твоїм будинком, — посміхаюся йому і йду по коридору.
Загалом, будинок був невеликим. На другому поверсі була досить простора спальня, із чорними стінами та з меблями білого кольору: робочим столом, такого ж кольору стілець, шафою для одягу, плазмовим телевізором та двоспальним ліжком. Також тут була ванна кімната, як з ванною, так і душовою кабіною, туалетом та ще двома набагато меншими спальнями. Думаю, що вони для гостей.
Повернувшись на перший поверх, я знайшла ще одну ванну та туалет, а потім пішла до вітальні. З коридору я бачила тільки два великі чорні дивани та папороть, а окрім них тут ще був камін, плазмовий телевізор, який до речі був набагато більшим ніж той, що у спальні, і чорний рояль. Стіни були у темно-бежевому теплому кольорі (такий як будинок), а ще тут був коричневий ламінат та великий пухнастий килимок.
Я підходжу до роялю. Він абсолютно новий, тому що я можу побачити своє відображення на його поверхні. Даніель, певно, добре доглядає за ним. Хочу доторкнутися до нього, але мене відволікає чоловічий голос.
— Амеліє!
Чую, як мене кличе Даніель, тому поспішаю до кухні. Хлопець смажить щось на сковорідці (здається, м'ясо) і я мушу визнати, що пахне досить смачно. Він помічає мене, повертається і посміхається, йдучи на інший бік кухні.
— Пробач, що відволік, але хотів запитати, що бажаєш випити: вино, шампанське чи, можливо, текілу?
— Захоплюєшся текілою? — запитую з посмішкою і сідаю за широку барну стійку, де Даніель вже розклав столове приладдя, тарілки для їжі та склянки з водою.
— Її обожнює Маркус, коли приходить погостювати, — відповідає хлопець, дістаючи пляшку. — Ти коли-небудь пила її?
— Ні. Я намагаюся не захоплюватися алкоголем, — відповідаю хлопцю. — Але це не означає, що я його не вживаю. Так само як і не означає, що я часто вживаю.
— Жодних засуждень, — з посмішкою додає Даніель. — Що ж, сьогодні в нашому меню запечена картопля, стейки та овочевий салат. Сподіваюся, що тобі сподобається. А на десерт я попросив у Маркуса рецепт твого улюбленого тирамісу.
— Ти приготував це все сам? Навіть тирамісу? — здивовано та одночасно радісно запитую в нього.
— Навіть тирамісу.
Досі з усмішкою, він дістає картоплю з духовки і викладає на тарілку, після чого відносить до мене. Даніель закінчує смажити стейки, кладе на ще одну тарілку і також відносить сюди, сідаючи навпроти мене.
— Тобі не спекотно? — запитує хлопець, випиваючи води.
— Та наче ні. Можливо, тобі спекотно через те, що ти готував.
Він киває, встає зі стільця, і знімає футболку, закидуючи її на сусідній стілець.
— Смачного.
Він привертає мою увагу тим, що починає класти собі їжу в тарілку, тому я відволікаюся від розглядання і роблю те саме, бо голодна. Даніель наповнює склянку водою, поки я вирішую спробувати їжу на смак. Спершу я кладу до рота картоплину, а потім шматочок м'яса.
— Дуже смачно, — ледь не присвистуючи коментую його старання. — Де ти так навчився готувати?
— Студентське життя, — з посмішкою відповідає хлопець. — Ну і декілька уроків від Маркуса.
Ми сміємося і продовжуємо вечеряти. Даніель пропонує спробувати текілу і я погоджуюся. Він підіймається з місця, йде до холодильника і дістає лимон та лайм.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)», після закриття браузера.