Читати книгу - "Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська"

Церемоніальні сурми засурмили, привернувши до себе увагу і своїм особливим звучанням, що спонукало серце кожного пришвидшитись, покликали всіх до тронного залу.

Народу в середині було забагато, і всі вони, як один, стояли навколо трону, очікуючи початку важливого дійства. Двері відчинилися і до залу, під вже відому мелодію, зайшов Тодей Бару Прайм, одягнений в чорний святковий камзол, який уособлював закінчення його правління.

Поки діючий правитель крок за кроком рухався до трону величного, всі, без винятку, стали на праве коліно та опустили голови, як того велів ритуал, висловлюючи безмежну повагу тому, хто останні тридцять років правив на благо народу. Тодей йшов не поспіхом, неначе навмисно розтягував це задоволення, ось так, в останнє, відчути свою значимість та смак влади, яка десятки років була благословенням та прокляттям одночасно.

- Тодей Бару Прайм, - озвучив церемоніймейстер голосно, коли сивобородий чоловік з мудрим поглядом підійшов до трону. – Славімо величного.

- Славімо величного! – в один голос пройшлося по залу, звеличуючи мить, і Бару зайняв своє місце на троні.  

Своїм поважним поглядом він пройшовся по залу, вивчаючи обличчя присутніх, що поспішно піднялися з колін та стали смирно, чекаючи слова правителя, але, чомусь сам Тодей не спішив говорити. Натомість, він змінився в обличчі, неочікувано міняючи хід церемонії, неначе хотів зробити щось, що було набагато більш важливіше за передачу влади.

- Таіро, підійди, - мовив чоловік важко, від чого в дівочих очах різко промайнуло спантеличення, а всі інші, що були свідками цьому, перевели свій пильний погляд на ту, що внутрішньо почала мріяти про втечу, але гордо підняла підборіддя та розправивши плечі, рушила до Прайма.

- Так, мій пане, - нахилилася вона, без вагань ставши на коліно, як того велів етикет, хоча ошатна, але затісна сукня не дозволяла відчути легкості у рухах.

- Піднімися, дитя моє. Ти пам’ятаєш, що мені обіцяла? – запитав Тодей Бару, як занепокоєний батько, що збирався сварити своє чадо.

Зараз він говорив до Таіри, але в той же час пильно дивився на блакитнооку блондинку, що зараз була якраз навпроти нього та всім своїм виглядом наголошувала на свою значимість, радіючи тому, що сам Прайм нагородив її своєю увагою.

- Так, - глитнувши, мовила занепокоєна дівчина, опустивши очі до низу, різко відчувши себе винною у всіх гріхах, але з колін не встала.

Не дарма вона переживала, в передчуттях дихаючи через раз, адже не дивлячись нінащо, дане слово, у висновку, втратило свою силу, і зараз вона була готова прийняти своє покарання, що б Тодей не сказав далі.

- Не заставляй мене чекати. Підіймися, як рівна мені.

Голос чоловіка луною пройшовся по залу, стресуючи повітря та всіх, хто тут був, від чого навіть Марах, що завжди тримала себе в руках, перелякано підірвалася, як пружина.

- Слухаюся, мій пане, - видавила вона далі, затамувавши подих.

- Я забираю свої слова назад, - мовив Тодей Бару стальним голосом, перевівши на неї погляд, пильно вдивляючись в очі так, ніби карбував кожне сказане ним слово на кристалику її ока, аби Марах на все життя запам’ятала цей важливий момент та не забувала нічого. - Зроби все, аби стати щасливою. Захищай своє по праву і те, що я ввірив тобі. Відділи гідне від негідного, не даючи отруїти кров. Стань щитом, мечем та корінням, - говорив так, неначе окрім них не було нікого поруч, возвеличуючи сказане та зв’язок між ними. - Чуєш мене?

Мурахи пішли по тілу не тільки у Таіри, а й у Ліама, що стояв поруч. Що там, більшість, хто був у тронному залі, почули ці слова, і були шоковані, інтерпретувавши їх по своєму.

- Так, мій Прайме, - проговорила дівчина пошепки.

- Не чую.

- Слухаюся, мій повелитель, - голосніше мовила Марах та поклонила голову перед величним.

- Добре, - задоволено видихнув той та піднявся з трону. - Я щасливий, стояти перед вами, - зараз звертався до всіх присутніх, за мить розкривши свої величезні та темні, як ніч, крила з синім відливом, що були під стать одягу. – Колись мій батько, стоячи на цьому місті, передав мені імператорське благословення так само, як це зробив його батько до цього. Рід Тодеїв вже сотнями років править на цих землях, вірою й правдою служачи народу Барелії та захищаючи його від усіх бід, і так буде й надалі, адже сьогодні настала моя черга передати трон моєму єдиному сину та спадкоємцю усього, що я маю. Підійди, Тодей Ю’Ліам та схили коліно перед батьком, - звернувся він до наступника, в кожному сказаному слові, в жестах та в міміці, проявляючи батьківське схвалення та гордість стояти поруч.

Почувши це, Ліам неначе увімкнувся, сіпнувся на місті, а потім, пересилюючи хвилювання, яке майже ніхто не бачив, підійшов та схилив праве коліно, як того велів ритуал, протягнувши ліву руку перед собою.

- Я, Тодей Ю’Ліам, вітаю величного.

- Я, Тодей Бару Прайм, вітаю наступника, - зі свого боку сказав повелитель та так само став на праве коліно, затиснувши ліву руку в чіпкому рукостисканні, що поєднало їх, як одне ціле, підводячи ритуал до найважливішого.

Момент був настільки значимим, що кожен, хто був там, чув стукіт власного серця, а Марах, яка ловила кожну деталь цієї церемонії, пропускаючи цю енергію через себе, взагалі забула як дихати. Зараз вона відчувала, як тріпотали її крила, з усіх сил просячись назовні, ніби хотіли долучитися до цього процесу.

Хотіла б вона при подібних умовах отримати свої благословенні, а не над мертвим тілом свого батька, але життя внесло свої корективи, знову повертаючи її у ту жахливу ніч. Від важких споминів, що болючим ударом поцілило під дих, по дівочій щоці потекла прозора сльоза, і ніхто не помітив цього прояву, бо погляд присутніх був прикутий до батька з сином.

- Кров, від крові моєї, прийми мою силу. Запалає зірка новим вогнем, породивши величне дитя піднебесної, - викарбовуючи кожне слово, мовив Тодей Бару і здоровезні крила, що різко струсонули повітря, ринули до наступника, гострими краями впившись в його спину, орошаючи білий камзол багряною кров’ю.