Читати книгу - "Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська"

Гортанний крик, що вирвався з Ліама, дав змогу присутнім бодай на соту долю зрозуміти ту біль, яку він в цей момент переносив, відчуваючи, як на живу ламаються його кістки, згодом переплітаючись з імператорським благословенням в одне ціле. Всі дивилися на нього, очікуючи завершення передачі, і мало хто в цей час звертав увагу на Прайма, з якого, разом із імператорським благословенням, витікало й життя.

Аби спадкоємець не стояв на коліні, безсумнівно, від того, що він щойно переніс, тіло б не втримало його на ногах. Саме це дало змогу не впасти на підлогу, а тримаючись за батьківську руку, гідно пройти останній іспит на трон.

Хвилина, друга, і відчувши тріпотання крил в середині, що миттєво стали рідними, Ліам піднявся, допомагаючи батьку встати поруч. З незворушним обличчям він спустився на декілька сходинок, ставши перед присутніми у всій красі, що повинні були засвідчити передачу, і за мить, широко розставивши руки, наступник у минулому, розкрив величні крила, підтверджуючи повний перехід імператорського благословення.

- Тодей Ю’Ліам – новий Прайм Барелії, - озвучив церемоніймейстер, підтверджуючи завершення церемонії. – Славімо величного.

- Славімо величного! – луною пройшлося по тронному залу, а далі всі, без винятку, знову опустилися на коліно, звеличуючи та шануючи дитя піднебесної.

Ніхто не очікував того, що відбулося далі. Скандуючи кожне слово вітання, вони тільки згодом побачили, як Тодей Бару осунувся, а згодом взагалі рухнув на підлогу, не втримавшись на ногах.

Не розуміючи, що сталося, натовп лавиною рвонув до величного, викидаючи у повітря свої переживання, що стали галасом, і новоспечений Прайм, відчувши неладне, також рвонув до батька, якого ламало від болю.

- Батьку! – припав Ліам на коліна, вдивляючись в чоловічі очі, що швидко наливалися жовтизною. - Лікаря! Покличте лікаря! – крикнув він далі, з усієї сили стараючись перекричати той галас шокованих придворних, що нависали зверху.

- Не треба, - тремтячим голосом зупинив його Тодей старший. - Я відчуваю, що це останні хвилини мого життя. Не хочу їх витрачати даремно.

Мудрість у його очах та той спокій з яким він говорив, дали зрозуміти кожному, що Бару вже давно змирився зі своєю долею, адже хвороба, якою він хворів останні роки, підсилена отрутою, не вбили його раніше тільки тому, що імператорське благословення було разом з ним. А зараз, коли воно покинуло його обитель, тіло помирало, не в змозі функціонувати довше того, що було відведено.

- Ні, - зауважив Ліам, не вірячи в те, що бачив. - Ти не помреш. Не сьогодні.

- Сьогодні, і це нормально, - відповів повелитель на заході своїх літ, на останок перевівши погляд на Таіру, що так само кинулася до нього, припавши на коліна. - Ми народжуємося, аби помирати. Розуміння того, що ми смертні, робить нас сильніше, і ви повинні бути сильним. Оберіть свій шлях і йдіть по ньому, не забуваючи хто ви є, і, що за вами мільйони життів, які вірять в вас, - з останніх сил старався донести важливе до своїх дітей, в яких вкладав все, що мав.

- Дякую, що Ви були поруч, - прошепотіла Марах до Бару, стискаючи його долоню в своїй.

- Дякую, що була мені дочкою, - відповів та з останніх сил перевів погляд на Ліама, в надії на останок сказати найважливіше. Життя збігало та давалося йому важко, тож, він не міг витрачати його даремно. – Допоможи відновити справедливість, - промовив пошепки до сина та важко видихнув, разом з тим видихом відпускаючи душу до богів Харея.

Так зірка величного згасла, встигнувши уступити місце майбутньому.

Ніхто не плакав над тілом Прайма, що з честю та совістю правив народом Барелії, привівши домен до розквіту. Ліам поховав ті гіркі сльози в середині, що хотіли вирватися, тримаючи обличчя перед придворними, які повинні були бачити його силу, а не слабкість, і тільки Марах, що нерухомо сиділа біля його тіла, безшумно пускала сльозу за сльозою, в душі помираючи від болю втрати.