Читати книгу - "Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська"

Як і декілька днів тому, Таіра стояла посеред своїх покоїв, пильно вдивляючись в далечінь. За цей час у алькасарі багато що змінилося, але не вид з цього вікна, який, що вдень, що вночі, як зараз, під світло вуличних ліхтарів, транслював єдину картинку.

Намети з домену Аракії, так само заполоняли загальну площу міста, адже, якщо Ша Зодак Прайм поспішно покинув межі Тарума після похорон Тодея Бару, то його дочка, виявила непереборне бажання погостити в алькасарі ще трохи, аби підтримати новоспеченого Прайма, що у день своєї ініціації втратив батька.

Вся столиця зараз була прикрашена похоронними стрічками, розділяючи скорботу за своїм минулим правителем, не на часі порадіти за нового Прайма, але скорбота в середині дівчини була більш масштабна. Повністю погрузившись у це гірке відчуття, Марах страждала, але, як і всі, не подавала виду, тримаючи лице, як її вчили з самого дитинства.

- Знову ховаєшся від мене? – почулося не голосне від Ліама, що без стуку зайшов в середину та перервав внутрішній монолог хазяйки цих стін.

- Знову сплутав двері? Мені табличку повішати, аби ти наступного разу пройшов повз?

Колючий голос та нежива міміка могла відлякати кого завгодно та тільки не Тодея. Чоловік вже добре вивчив її, читаючи дівчину, як ті талмуди, що відкритими лежали на столі, чекаючи на хазяйку, яка забула про них, тож, просто пропустив все повз вуха.

- Ходімо, покажу тобі інше місце де можна ховатися, - вхопив за руку та потягнув незадоволену за собою, покинувши кімнату, а далі по коридору, витягнув її на балкон.

- Хто тобі сказав, що мені це потрібно?

- Нам обом це потрібно. Тут ми ніколи не зможемо бути собою, - мовив та розкривши свої чорні, як ніч, крила, власницьки вхопив Таіру на руки та зірвався у вись.

Прохолода ночі, лоскотала їхню шкіру, і Марах, ще сильніше притискалася до чоловіка, обхопивши його руками, як за рятувальне коло, навіть не думаючи розкривати свої, аби летіти поряд. Та й Ліам не збирався відпускати її, тримаючи свою ношу, як найцінніший скарб, що зайвим вантажем тягнув до низу, вдвічі напружуючи крила.

За деякий час вони долетіли до скелястого пагорба, що височів над столицею. З його висоти, в теміні літньої ночі, Тарум здавався потухлим багаттям з поодинокими іскорками, що були світлом з вікон далеких будинків, і це було так магічно.

Там вони і опустилися на землю, а за мить розташувалися під кроною старого, як світ, дерева, що був найбільшою окрасою цього місця, ніби величний природний монумент, не підконтрольний часу.

Все навколо було особливим та значимим. Ніч здавалася чорною парасолькою, повністю усіяною зірками, а місяць, що високо відсвічував над головою, немов би тягнув до них свої обійми. І так добре було в тій тиші, де чутно було лише подих вітру, який колихав листя над їх головами, що дівчина важко видихнула, з тим видихом відпускаючи важкість з тіла та душі.

- Що це за місце? – запитала Таіра, радіючи в середині, що не стала противитися, хоча спочатку мала думки відморозитися від набридливого сусіда через стіну.

- Це особливе місце батько мені відкрив коли я ще був маленьким, - відповів Ліам, присівши поряд так близько, що тепло його тіла в цю теплу ніч, обпікало та не ранило. - Сюди він прилітав кожного разу, коли хотів побути на одиниці з власними думками, на деякий час скинувши вантаж відповідальності. 

- Я не знала про нього. 

- Не дивно. Після того, як він повернувся з домену Овірії, він змінився і більше ніколи сюди не повертався. Ми перші, хто за довгі роки відвідали його, - дістав баклагу з вином, що до цього висіла за спиною, прив’язана до паска та витягнувши кришку, зробив декілька ковтків, згодом передавши естафету дівчині, і вона прийняла її. - Думаю, мій батько здогадувався, хто вбив Даару Прайма і більше не міг собі дозволити бути безпечним, аби безтурботно ширяти між хмарами. 

- Тоді, чому ми настільки безтурботні? – після кількох ковтків, перепитала дівчина, не відпускаючи думки про загрозу, яка на кожному кроці чатувала на них.

- Нам можна, бо нас двоє, - почулося у відповідь, і навіть не дивлячись в обличчя партнера по випивці, Марах зчитала його емоції, впіймавши щиру впевненість у сказаному. - Впевнений, що у небезпечний момент ми прийдемо на допомогу один одному, захищаючи іншого ціною власного життя.

- Я б на твоєму місті не була такою впевненою, - іронічно відреагувала дівчина, хильнувши ще раз та повернула баклагу Тодею. - Одним Праймом більше, одним менше – толку ніякого, в кінці кінців усі ми колись помремо.

В її словах та в голосі відчувалася смуток, печаль та журба в одному флаконі, приправлені іронією, і Ліам не міг змовчати.

- Я знаю, що ти сумуєш, але батько просив нас бути сильними. 

- Мене не його смерть бентежить, - відвела очі в бік, вдивляючись у темну пустоту, аби мати змогу вилити все, що накопичилося, відверто та без упереджень. - Бару довгі роки хворів, і всі ми вже давно змирилася з тим, що колись би цей момент настав. Я пригнічена, бо історія повторилася, накладаючи трагічні картинки одна на одну, і від цього, серце стискається в середині, - стисла руки в кулаки, маскуючи внутрішню слабкість. - Трон забирає важливих для мене людей. Кровний та названий батько закінчили своє життя на тому троні і думаючи про це, я переживаю за нас, не розуміючи, що, окрім смерті, чекає попереду.

Після сказаного, тиша, що заполонила простір на декілька секунд, вдарила по вухах, адже спочатку Ліам не міг підібрати слів, неначе жодних підходящих не існувало. Він лише міг відчути смак тієї гіркоти, змішаної зі страхом та порівняти їх зі своїм, у висновку зрозумівши, що вони виявилися в різних вагових категоріях.

Як син, він сумував, але як Прайм, він не мав права на слабкість, бо все те, що пообіцяв Ліам батьку перед його смертю, потребувало сил та мужності.

- Ти в любому випадку будеш жити, у тебе немає іншого варіанту, - хильнув ще раз, нарешті озвучивши свій висновок.

- Як на мене, ти занадто впевнений в цьому, - на цей раз Таіра повернулася до чоловіка та вирвала баклагу, загасивши біль хмільним вином, що поступово почало робити свою справу, відтісняючи важкі думки подалі та пускаючи вітер до голови. - Та тільки я не вірю у “все буде добре” і в “жили вони довго та щасливо”.