Читати книгу - "Зелений дім"

— Облиш його, Літумо, — попросив Хосе. — Вистачить, ти добре його почастував. Краще й не помстишся. Хіба не бачиш, що він може загнутись?

— Знову тоді втрапиш до в'язниці, братику, — докинув Мавпа. — Досить, не будь такий затятий.

— Бий його, бий його! — підходячи, вигукнула Дикунка; її голос лунав відчайдушно, але трохи приглушено. — Бий його, Літумо.

Однак, замість того щоб послухатись її, Літума повернувся, одним ударом звалив її на пісок і почав бити ногами, — хвойдо, суко, стерво, — кляв він, допоки вистачило голосу та сили. По тому впав на пісок і заплакав, як дитина.

— Братику, заради бога, заспокойся.

— Ви також винні, — стогнав Літума. — Всі мене одурили. Кляті зрадники, ви мусили б померти від докорів сумління.

— Хіба ми не виманили його з Зеленого Дому, Літумо? Хіба не допомогли його бити? Сам би ти не впорався.

— Ми помстилися за тебе, братику. І Дикунка теж — бачиш, як вона дряпає його нігтями?

— Я кажу про те, що було раніше, — мовив Літума, сякаючись і схлипуючи. — Ви тут усі змовились, а я там, нічого не підозрюючи, вірив у вас, як останній дурень.

— Братику, чоловіки не плачуть. Ну, годі вже, не будь такий. Ми завжди любили тебе.

— Що було, те загуло, братику! Будь чоловіком, будь мангачем, не плач.

Дикунка відірвалася від зіщуленого Хосефіно, який тихо стогнав, і почала разом з братами Леон заспокоювати Літуму: візьми себе в руки, нещастя загартовують чоловіків. Вони обіймали його, обтрушували одяг, — забудьмо минуле, гаразд? Почнемо все спочатку, брате, братику, Літумо. Трохи втішений, він щось белькотав, потім його охоплювала злість, і він копав ногами лежачого Хосефіно, всміхався, знову смутнішав.

— Ходім, Літумо, — сказав Хосе. — Нас міг бачити хтось із селища. Якщо покличуть поліцію, почнеться ще одна бійка.

— Ходім до Мангачерії, братику, — запропонував Мавпа. — Доп’ємо піско, яке ти привіз, це тебе збадьорить.

— Ні, — відрізав Літума. — Вертаємось до Чунги.

Він рішуче пішов у напрямку селища швидкими кроками. Коли Дикунка й брати Леон догнали його біля перших халуп, Літума щосили засвистів, а далеко позаду було видно, як накульгував, стогнучи і лементуючи, Хосефіно.

— Тут все аж кипить. — Мавпа притримав двері, щоб пропустити поперед себе решту. — Лише нас бракує.

До них назустріч вийшов товстун в окулярах.

— Привіт-вітаннячко, друзі. Куди ви зникли? Ходіть-но швидше, ніч щойно починається.

— Арфісте, музику, — вигукнув Літума. — Вальси, тондеро, марінери!

Спотикаючись, він пішов у куток, де розташувався оркестр, і впав у обійми Боласа та Молодого Алехандро; в цей час товстун і косоокий тягли братів Леон до бару, запрошуючи їх на пиво. Сандра поправляла Дикунці зачіску, Ріта і Марібель засипали її питаннями, і всі чотири дзижчали, немов оси. Оркестр почав грати, біля бару стало вільніше, з півдесятка пар уже танцювало в ореолах блакитного, зеленого й бузкового світла. Літума підійшов до стойки, заточуючись від сміху:

— Чунго, Чунгіто, помста така солодка! Чуєш? Це він так верещить від болю, а увійти боїться. Ледве дихав, коли ми його покинули.

— Мене не цікавлять чужі порахунки, — сказала Чунга. — Але ви мені приносите лихо. З твоєї вини я тоді платила штраф. Принаймні добре, що билися не в мене. Що тобі налити? Тут хто не замовляє, той іде геть.

— Ти дуже груба, Чунгіто, — посміхнувся Літума. — Але я не ображаюся, налий мені, чого хочеш. Собі теж, пригощаю.

Товстун тим часом хотів вивести Дикунку, щоб потанцювати, а вона впиралася, шкірячи зуби.

— Чунго, що це таке з нею? — пирхаючи, спитав товстун.

— Що це таке? — й собі спитала Чунга. — Тебе запрошують до танцю, не комизься, чому ти відмовляєш йому?

Однак Дикунка й далі впиралася.

— Літумо, скажи йому, щоб мене відпустив.

— Не відпускай її, друже, — мовив Літума. — А тобі, хвойдо, раджу повернутись до своєї роботи.

Частина III

Лейтенант перестає махати рукою аж тоді, коли човен перетворюється на білу цятку. Жандарми беруть валізи на плечі, виходять з пристані, зупиняються на площі Санта-Марія де Ньєви, і сержант вказує на горби: поміж порослих лісом дюн біліють стіни й виблискують бляшані дахи, — то місія, сеньйоре лейтенант, онде головна будівля, там живуть черниці, пане лейтенант, а ліворуч каплиця. Той озирається на всі боки. Селищем кружляють кремезні фігури індіанців, волокнисті покрівлі хатин схожі на капюшони. Напівголі, брудні жінки з сонними очима щось мелють, притулившись до стовбурів двох капірон. Жандарми йдуть далі, й офіцер звертається до сержанта: в лейтенанта Сіпріано мені не вдалося нічого дізнатись, чому б йому було не залишитися трохи довше, щоб з усім мене познайомити? Та якби він не скористався тепер човном, то мусив би сидіти тут ще місяць, сеньйоре лейтенант, а Сіпріано так хотів виїхати, що це доводило його до шалу. Не треба хвилюватися, сеньйоре лейтенант, я миттю з усім вас ознайомлю. Блондин ставить валізу на землю і вказує на хатину: ось і вона, сеньйоре лейтенант, найубогіша поліцейська дільниця в Перу. А Важкий: та халупа навпроти буде вашим помешканням, сеньйоре лейтенант, — і Малюк: трохи пізніше знайдемо вам двох агварунських служниць, — і Чорний: то єдине, чого не бракує в цьому паскудному містечку. Проходячи повз завислий на крокві герб, лейтенант торкає його, чути металевий звук. Сходи до хатини без поручнів, дошки підлоги та стін необтесані, нерівні, у першій кімнаті стоять очеретяні стільці, письмовий стіл, висить побляклий прапорець. Одні з дверей прочинено всередину: чотири гамаки, карабіни, залізна пічка, відро для сміття, — що за злидні! Чи не вип’єте, сеньйоре лейтенант, пивця? Холодне, ми зранку поставили його у відро з водою. Офіцер киває головою, а Малюк і Чорний виходять з хатини, — губернатора, здається, звуть Фабіо Куеста? Так, це симпатичний дідусь, але краще відвідати його трохи пізніше, сеньйоре лейтенант, о цій порі він відпочиває. Вони повертаються з пляшками і склянками. П’ють, сержант здіймає тост на честь лейтенанта, жандарми питають, що там у Лімі, офіцер хоче дізнатись, які тут люди в Санта-Марія де Ньєві, хто є ким, — а черниці з місії приємні жінки і чи дикуни не завдають надмір клопоту? Ну, гаразд, побалакаємо ще вночі, зараз хочу трохи спочити. Ми замовили у Паредеса святкове частування, сеньйоре лейтенант, щоб вшанувати ваш приїзд. І Блондин: то власник корчми, сеньйоре лейтенант, усі харчуються в нього, — і Чорний: він ще й тесля, — а Важкий: і до того ж трошки знахар, пізніше ми вас із ним познайомимо, той Паредес справді дуже славна людина. Жандарми заносять валізи до хатини навпроти, офіцер, позіхаючи, йде за ними