Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Тепер ми стали набагато ближче, ніж раніше. Я відчувала, що Габріель нарешті почав мені довіряти. Напруга й недомовленість між нами розсіялися. Тепер, коли важливий і болісний рубіж подолано, я могла думати про щось ще, окрім тих проблем, які нас із Габріелем віддаляли один від одного.

Все ж таки без довіри важко йти вперед і будувати своє нове життя. Зараз я почала не так гостро реагувати на те, що Габріель практично цілодобово працює. Я поступово прийняла його модель існування, розуміючи, що чимось все одно доводиться жертвувати. В нашому випадку, цією жертвою став час. Але навіть під час завантаженості Габі все одно намагається хоча б на хвильку зателефонувати мені, чи відправити повідомлення, щоб дізнатися як в мене справи. Нехай ми фізично не були поряд у будній день, але я відчувала його присутність шляхом ось таких декілька секундних розмов по телефону.

Коли наставали вихідні дні Габріель був увесь мій. Ми разом гуляли, почали відвідувати різноманітні виставки, спектаклі, навіть у парк атракціонів якось завітали. Я була щасливою, а головне – спокійною. Мене більше не отруювали дурні думки, а сумніви з приводу щирості почуттів Габріеля назавжди зникли. Він старався для мене, інколи по вечорах розповідав про своє життя, дозволяючи обережно ввійти в нього. Я цінувала це більше, ніж будь-які подарунки, якими він також не припиняв мене балувати.

У вільний від роботи час я почала займатися розписом стіни в нашій спальні. Мене захоплював цей процес, захоплювало те, що я могла власними руками подарувати цьому будинку затишок. Створення малюнка, підбір потрібних фарб, усе повинно бути чітко сплановано, щоб у підсумку отримати найкращий результат. Я ніколи не вміла якось по-особливому малювати, але абстракція настільки мене захопила, що я навіть здивувалася, звідки в мені прокинулися творчі нахили?

Відчуття самотності й власної недоречності стали для мене чужими поняттями. Поруч завжди бігав Мальок, клопоти й робота займали весь мій вільний час. Гармонія в моєму житті була практично стовідсотковою, не вистачало лише нормальних стосунків із батьком.

Декілька разів я йому телефонувала, але він так і не підняв слухавку. Тому я хоча б раз на тиждень розмовляла з дядьком Миколою, щоб дізнатися як там мій тато. Так, я розуміла, що після того, як зі мною обійшовся батько, було б розумніше забути про нього. Але батьків не вибирають, тому я все одно хвилювалася.

Прийшла весна. В цьому році вона видалася ранньою і неймовірно тепло. Я сиділа на роботі. Перша половина дня. Клієнтів майже немає, тільки декілька людей прийшли, щоб придбати канцелярські дрібниці. Я допомогла зробити покупку, розрахувала й підійшла до вікна. Природа поступово прокидалася після довгого зимового сну. Тримаючи в руках мобільний телефон, я все ж таки наважалася знову зателефонувати дядькові Миколі.

- Здраствуйте, - промовила я, повернувшись на своє місце за прилавком.

- Поліно, здравствуй.

- Я вас не відволікаю?

- Ні, ми тут з Графом на дворі гуляємо. Як твої справи? Як поживає твій наречений?

Я завжди посміхалася, коли дядько Микола називав Габріеля «нареченим».

- Працює, просив, щоб я вам вітання передала.

- Дякую. Щось він в тебе все працює та працює, зовсім себе не береже.

- Така він вже людина, - знизую плечима. Мені подобалося те, що я могла з кимось поділитися своїм щастям та просто побалакати. Дядько Микола теж мав певні труднощі зі своєю родиною. Можливо, саме тому він охоче хотів спілкуватися зі мною? Я завжди шанобливо до нього ставилася, сприймаючи дядька як свого родича.

- Що ж, це набагато краще, ніж зовсім нічого не робити.

- Ваша правда. Як ви? Як себе почуваєте?

- Все добре. Ось кожного дня хоча б годину гуляю на вулиці, дихаю свіжим повітрям, якщо саме так можна назвати наше повітря. Зарядка вранці, режим, правильне харчування. Нам, літнім людям, потрібно уважно ставитися до свого здоров’я. Поки на весіллі онуків не потанцюю, поки тебе не побачу в білій весільній сукні, на той світ не піду, - сміється, а мені так щиро тепло на душі від цього сміху.

- Хто знає, може, ми ще ваше весілля відсвяткуємо, - посміхаюся.

- Ох, Поліно, яке весілля? Ти що? Мені з Графом добре. Ні-ні.

- В житті всяке може статися, - я трішки мовчу. – Дядько, як там тато? – легкість в моєму голосі миттєво зникає.

- Як зазвичай. До нього постійно хтось приходить, потім йде геть. П’є. Андрію, Андрію, на що ти перетворив своє життя?

- Знаєте, я тут про дещо розмірковувала. Може, спробувати його до лікарні відправити?

- Хороша ідея. Інакше він самостійно не припинить. Приїхала б до нього, спробувала поговорити. В нього вчора та сьогодні тихо.

- Мабуть, так і вчиню. А можна ми до вас зазирнемо? Якщо чесно, то я за вами скучила.

- Звісно! Я завжди радий тебе бачити, тим паче, хочу познайомитися з твоїм нареченим. Я ж повинен знати, до кого потрапив такий скарб як ти.

- Добре, тоді сьогодні ввечері чекайте нас в гості.

Габріель не дуже зрадів можливості знову зустрітися з моїм батьком. Це було помітно, тому я вже була готова скористатися всією своєю чарівністю, тільки б Габі погодився. Раніше я ніколи не вважала себе красивою та чарівною дівчиною, але Габріель розкрив це в мені, показав, що я ані трохи не гірша за інших. Звикнути до цього було важко, але, здається, я почала потроху справлятися.

- Я вже пообіцяла дядькові Миколі, до того ж, в першу чергу, ми поїдемо саме до нього. Він гарна людина й обов’язково тобі сподобається.

- Не сумніваюся, - хмикнув Габріель, роздивляючись чергову кіпу важливих документів.

Мені подобалося спостерігати за тим, коли він був занурений в роботу. Кожного разу, коли Габі повинен вивчити основні положення нового контракту чи зробити щось у тому ж дусі, він ходить туди-сюди по вітальні, уважно читає, робить позначки олівцем, несвідомо прикушує його кінчик. Робота прикрашає Габріеля. Ось навіть зараз я не можу собі відмовити в насолоді поспостерігати за своїм чоловіком, до того ж його білосніжна сорочка так сексапільно розстібнута, оголюючи широкі красиві груди. Я трішки збентежилася та навіть здивувалася своїм нахабним думкам.