Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Я довго нічого не могла сказати. В душі утворилися сум’яття і невимовний біль за Габріеля. Я б ніколи в житті не подумала, що така сильна зовні й всередині людина може бути настільки вразливою в душі. Тримати стільки всього в собі та посміхатися, ніби нічого не трапилося… Це викликає величезну повагу, на мій погляд. Так, вже минув час, але біль нікуди не зникає. По собі знаю. Зараз моє життя набагато краще, аніж було до цього, але біль за батька все одно продовжує існувати в мені. Звісно, в нас дещо різні ситуації, але принцип один на двох.

Напевно, я повинна почати ревнувати Габріеля до його минулого життя, до цієї Софії. Але… Нічого подібного в мене в душі навіть не заворушилося. Я занадто сильно цінувала наші стосунки, щоб забруднити їх ревнощами. Габі відкрився мені, по-справжньому відкрився. Це була нова сходинка для нас обох.

- Я кохаю тебе, - мені здалося, що це зізнання зараз як ніколи раніше доречне. – Кохаю таким, яким ти є насправді, - я підійшла до нього та обійняла.

- Знаєш, - Габріель ткнувся носом мені в шию. – Я думав, що момент такого зізнання повинен був відбутися у романтичній обстановці, а не в ванній кімнаті, коли я п’яний.

- Мені все одно, я просто тебе кохаю.

- Я теж, до тремтіння в кінчиках пальців кохаю тебе, - він міцно обійняв мене за талію. – Тепер, коли я поділився з тобою тим, що мене стільки років пригнічувало, я готовий йти далі. З тобою йти, - Габі подивився на мене своїми красивими, але все ще сп’янілими очима. Ох… Схоже ми, дійсно, незвична пара.

- Я теж готова, але поки що, тобі слід лягти й відпочити, - я посміхнулась і поцілувала його в ніс. Дивно… Раніше я відчувала себе дитиною в його величезних руках. А тепер… Я ніби на секунду стала його матір’ю, а Габріель – сином. Різка зміна позицій змусила мене знов посміхнутися. – Йдемо, - я повела Габріеля в спальню.

Він усівся на ліжко, я допомогла йому перевдягнутися та лягти під ковдру.

- Йди до мене, - Габі простягнув до мене руку, а я беззастережно торкнулась до неї та лягла поруч. Габріель нас обох укрив ковдрою й притиснувся до мого тіла своїм. – Мені подобається засинати поруч з тобою, - шепіт сковзнув мені кудись у скроню. – Мені загалом усе подобається, що пов’язано з тобою.

- Наприклад?

- Усе: снідати, спати з тобою, їздити з тобою по магазинах, листуватися по телефону, просто дивитися телевізор, навіть просто мовчати подобається. Тільки сваритися дуже не люблю. А ще, коли я вип’ю в мене рот не закривається. На романтику тягне.

- Це навіть кумедно.

- Ти злишся на мене?

- За що?

- За все, що я тобі сьогодні розповів. За мій зовнішній вигляд.

- Ні, але це не означає, що я буду надалі терпіти тебе п’яного, - вдаю, що злюсь.

- Слухаюся, капітане, більше ані краплини до роту, - посміхається і цілує мене в плече.

Несподівано до нас в ліжко стрибнуло кошеня. Тихо нявкаючи, воно пролізло до подушок і всілося між нашими обличчями.

- Він все запаскудить, - хмикнув Габріель, зморщивши ніс.

- Нічого подібного, він ще нічого не зіпсував. Я вважаю, що нам до рук потрапив дуже розумний кіт, - гладжу свого улюбленця між вухами.

- На тебе схожий, такі ж великі очиська. А ще такий ж милий, - вперше з того моменту, коли Габі приніс кошеня додому, він його торкнувся. – Ім’я вже вигадала?

- Ще ні.

- Тоді хай буде Мальок.

- Мальок? Це зараз він маленький, але потім виросте.

- Виросте і ти теж виростеш, а моєю Маленькою все одно зостанешся, як і він. Одна Маленька, один Мальок. З вами обома я якось впораюся.

- Що ж, нехай буде по-твоєму, - я притиснулася щокою до грудей Габі. Його серце розмірено билося, вводячи мене в стан абсолютного спокою. Сон прийшов непомітно. Сьогодні він був усім нам дуже необхідним.