Читати книгу - "Пастка"

і, витягнувши голову, зазирнула досередини. То було величезне приміщення, в якому спочатку вона нічого не розгледіла. Десь у кутку мертвої, здавалося, кузні блідою зірочкою миготіло світло, що намагалося протистояти глибокому мороку. У темряві пропливали велетенські тіні. Час від часу перед вогнем, затуляючи цю останню плямку світла, з’являлося якесь чорне громада — здоровенні постаті, товстелезні кінцівки яких можна було пізнати хіба що навгад. Не наважившись іти далі, Жервеза впівголоса почала кликати біля дверей:

— Пане Ґуже! Пане Ґуже!..

Раптом скрізь стало світло. З-під хрипкого міха ключем вдарило біле полум’я. Одразу стало видно поглинуті допіру мороком стіни обшитої дошками шури з грубо закладеними щілинами та укріпленими кутами, вимуруваними цеглою. Обважніле від багаторічного бруду павутиння, що звисало з балок, нагадувало ганчір’я, яке сохне під стелею. Попід стінами на полицях, прибитих цвяхами, чи просто на підлозі, у всіх кутках валялося старе ржаве залізяччя — якесь погнуте начиння, величезні поламані інструменти різноманітних чудернацьких форм. А біле полум’я все росло, розгораючись й освітлюючи, як сонце, втоптану долівку, на якій чотири гладенькі стальні ковадла, закріплені на підставках, набували поцяткованого золотом срібного відблиску.

Тоді Жервеза впізнала перед горном Ґуже по його гарній русявій бороді. Етьєн роздував міх. Там було ще двоє робітників. Але вона бачила тільки Ґуже, підійшла й стала перед ним.

— Оце так! Пані Жервезо! — радісно вигукнув він з проясненим обличчям. — Яка приємна несподіванка!

Та коли товариші почали корчити лукаві гримаси, він підштовхнув Етьєна до матері й сказав:

— Ви прийшли по хлопця? Він слухняний, помалу починає набивати руку.

— Це добре, — відповіла вона, — але до вас сюди нелегко втрапити!.. Думала вже, що зайшла на край світу...

І почала розповідати про свою мандрівку. Потім запитала, чому в майстерні ніхто не знає Етьєнового імені. Ґуже засміявся й пояснив, що тут його всі називають Зузу, бо в нього коротко стрижене волосся, як у справжнього зуава. Поки вони вдвох отак собі балакали, Етьєн облишив роздувати міх, і полум’я в горні почало загасати, рожеве сяйво згасало серед приміщення, яке знову почав поглинати морок. Зворушений коваль дивився на всміхнену молоду жінку, таку свіжу в цьому освітленні. Потім, коли обоє замовкли, занурившись у темряву, він, ніби щось пригадавши, сказав:

— З вашого дозволу, пані Жервезо, я маю закінчити роботу. Лишайтеся тут, добре? Ви нікому не заважаєте.

Вона й залишилась. Етьєн знову взявся до міха. Горно пломеніло, спалахуючи розсипом іскор, мірою того як хлопець, щоб показати матері свою силу, здіймав струменем повітря справжній буревій. Ґуже дивився, як нагрівається залізна прутина, і чекав з кліщами в руці. Яскраве світло різко осявало його без жодної тіні. З-під сорочки із закасаними рукавами та розстебнутим коміром було видно його голі руки, голі груди, рожеву дівочу шкіру, на якій кучерявилися світлі волосинки. З трохи занизько посадженою головою між двома дужими плечима, на яких випиналися м’язи, з уважним обличчям та світлими, прикутими до полум’я очима з їхнім незмигним поглядом, він скидався на колоса в годину спочинку, незворушно-спокійного й свідомого своєї сили. Коли прутина побіліла, Ґуже взяв її кліщами і розділив, ударяючи молотом об ковадло, на рівні частини такими легкими ударами, ніби розламав на шматки скло. Потім поклав ті шматки у вогонь і почав по черзі діставати їх, щоб надати потрібної форми. Він кував шестигранні заклепки. Вставляв прутини до гвоздильні, розплющував краї, що ставали головками, вирівнював усі шість граней, кидав готові, ще червоні, заклепки на чорну долівку, де ці їхні світляні плямки поволі згасали. Усе це він робив розміреними ударами п’ятифунтового молота у правій руці, що ходив туди-сюди, докінчував кожним ударом якусь деталь, обертав і обробляв те залізо так спритно, що міг заразом говорити й дивитися на людей поруч себе. Ковадло грало срібним дзвоном. Без жодної краплини поту коваль клепав з таким спокійним добросердим виглядом, що здавалося, ніби зараз він докладає не більше зусиль, аніж вечорами, коли вдома вирізає з журналів малюнки.

— О! Оце в нас маленька заклепка, двадцятиміліметрова, — говорив він, відповідаючи на Жервезині запитання. — За день їх можна зробити зо три сотні... Але треба бути звиклим, бо рука швидко втомиться...

А коли вона поцікавилася, чи не німіє в нього під кінець дня зап’ясток, він весело засміявся. Вона його що, за панночку вважає? За п’ятнадцять років його рука стільки всього переробила, що вже давно призвичаїлася до інструментів і сама стала, мов залізна. Щоправда, вона мала рацію: чоловік, який ніколи не кував ні заклепки, ні гвіздка, захотівши одного дня погратися з його п’ятифунтовим молотом, дійде до страшенної знемоги всього за дві години. Здавалось би, нічого такого, але часто буває, що й завзяті міцні хлопці за кілька років геть виморюються. Тим часом інші робітники теж злагоджено грюкали молотами. Їхні великі тіні танцювали у світлі горна; розпеченого до червоного залізні прутини, що їх вихоплювали з вогню, пломеніли у пітьмі; з-під молотів вилітали снопи іскор і розсипалися довкола ковадл сліпучими сполохами. Жервеза відчувала, як її захоплює ритм ударів, що лунав у кузні. Їй подобалося тут, не хотілося йти геть. Обійшовши горн на безпечній, щоб не обпектися, віддалі, вона наблизилася до Етьєна і тут побачила, як в кузню увіходить брудний бородатий робітник, до якого вона була заговорила надворі.

— Ну що, пані, ви знайшли того, кого шукали? — мовив він тоном насмішкуватого п’яниці. — Щоб ти знав, Золота Пелько, це я сказав пані, де тебе знайти...

Цей чоловік, якого називали Сухою Горлянкою, або ж П’ю-Не-Нап’юся, надзвичайно вправний цвяхівник, справжній майстер своєї справи, щодня окропляв свою роботу літром самогону. От і зараз він сходив перехилити чарчину, бо відчував, що йому забракне пального, аби дотягнути до шостої години. Новина про те, що Зузу звати Етьєном, його дуже розвеселила, і він зареготав, вискаливши свої чорні зуби. Потім упізнав Жервезу. Лише вчора вони з Купо випили були по скляночці. Нехай запитає в Купо про Суху Горлянку, або ж П’ю Не Нап’юся, він одразу ж скаже: «Це незлецький хлопець!» Ах! Цей пройдисвіт Купо! А він таки добряга, завжди пригощає частіше, ніж випадає його черга.

— Мені дуже приємно познайомитися з його дружиною, — повторював він. — Купо заслуговує на те, щоб мати гарну жінку... Правда? Золота Пелько, хіба ж пані не гарна жіночка?

Робітник, вдаючи із себе галантного кавалера, підступав до прачки, яка взяла до рук свого кошика і тримала перед собою, щоб