Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

Над просікою я побачив два голих-голісіньких деревця й одразу дібрав, що їх роздягла не осінь, а підточила якась хвороба. То були берестки, два однакових бересточки. На гальмо затовсті, вони більше годилися на стовпчики для огорожі, і я згадав, що наш тин тримається на трухлявих, от-от упаде.

Ножівка, як на таке дерево, була малувата, зате гостра, і десь за півгодини берестки вже лежали двома колодками на землі. Я розпиляв кожну надвоє і переніс у гарбу, а зверху накидав гору сіна, втрамбував його, вимостив собі кубельце й поволеньки рушив до села. Їду собі на м’якому, як пан, гіркуватий запах сіна лоскоче у носі, сонце не пече, а лащить мені обличчя, у бровах плутається павутина...

І раптом тенькнуло серце. На горі перед узвозом стояв чоловік, і я швидше здогадався, ніж упізнав у ньому мого рідного дядька Демурку. Якби побачив самого чорта, то так не злякався б, а тут... Тут треба знати дядька Демурку.

Скільки його пам’ятаю, він працював лісником, і лихо було тому, хто наважувався винести з лісу бодай дубчика. Худий, цибатий, трохи зігнутий, у свої п’ятдесят літ він був легший на ногу за оленя і не з’являвся, а виростав з-під землі то там, то сям, ніхто не міг сховатися од його метких всевидющих очей. І коли ти вже попався на гарячому, то не проси, не моли дядька Демурку, не обіцяй йому не те, що могорича, а й золотих гір, бо не поможе.

Колись, як був я ще пастушком, забігла наша корова в посадку, скубнула молоденького саджанця, і тут де не взявся дядько Демурка, дістав зі спідньої кишені блокнотика, записав моє прізвище (воно таке ж, як і в нього) і привселюдно оголосив, що штрафує на двадцять карбованців. «Нехай мати готує гроші, щоб знала, як ростити гуляку!» — кричав дядько, і чужі люди дивувалися: «От тобі й родич. Бачили такого?»

А ввечері мама пішла просити його. «Порядок є порядок, — сказав дядько. — Я вас пошкодую, а що мені люди скажуть, га? Як я їм в очі дивитимусь, га? Скажуть, ти до своїх так, а до нас он як. Е ні, не буде такого. Якщо навіть жінку свою, чуєш? — жінку свою, Варку, застукаю з краденим — оддам під суд. Тіки загуде!»

Будучи лісником, міг би жити як вареник у маслі, та де там! Ні хати путньої, ні коло хати. Куфайка на ньому така, що тільки на городнє опудало й годиться...

Ось чому душа моя опинилася в п’ятах, коли угледів дядька Демурку. Бересточки... Невже запримітив, як я їх зрізував?

Коні йшли ліниво, мовби теж сахалися цієї зустрічі (чи то я мимоволі притримував віжки?), але дядько стояв як укопаний і ждав. Ось уже близько, вітерець доносить до мене димок од його самокрутки, бачу, як примружились пташині дядькові очі.

— Виріс помічник матері! — гукає він бадьоренько, і в душі зажевріло: не бачив, пронесло.

— Сідайте, підвезу! — кажу весело, хоч воно аж ніяк не весело.

— Та ні, коням і так важко, а ще з гори. Правуй уже сам, Ваню.

І по тому, як він вимовив оте «Ваню», я здогадався, що нічого не запримітив. Так міг сказати це слово тільки рідний дядько, татів брат.

Він іде поруч з гарбою, і там, де починається узвіз, я зупиняю коней, наважуюсь подати йому дрючка, якого прихопив у лісі.

— Дя! Вставте у колесо гальмо.

— Потроху, бачу, набираєшся розуму. — Він схиляється біля колеса, шарудить дрючком і нарешті каже: — Рушай.

Гарба, однак, напирає на коней, вони, задерши голови, насилу її стримують.

— На себе! Віжки на себе! — кричить дядько, не відстаючи ні на крок.

Дишля водить то в той бік, то в той, — дуже вже крутий цей узвіз, — раптом коні не витримують і біжать, дрібно перебираючи ногами. Десь узявся камінець, потрапив якраз під колесо, гарбу гойднуло набік, але, на щастя, вона не перекинулася, тільки насподі, під сіном, глухо заторохтіли берестові колодки... У мене знов тенькнуло серце, я побачив, як нашорошив вуха дядько Демурка, як блиснули його очі.

Коли гарба з’їхала на рівне, він витяг із колеса гальмо і, подаючи його, так остудив мене поглядом, що тіло взялося сиротами.

— То сідайте підвезу, — промимрив я.

— Та ні, їдь уже сам, — відмовився дядько. А «Ваню» не сказав.

Я прицмокнув на коней і швидко повіз до села своє сіно. У гарбі — сіно, а на душі — камінь.

2

Про те, щоб ті стовпчики відразу пустити в діло, не було й думки — довелося заховати їх на горище в повітці, бо якщо вже дядько Демурка почув щось нечисте, то стережись. Хай повернуся з армії, усе забудеться, тоді їм знайдеться місце. Отак міркую собі, аж гульк — дядько стоїть коло двору. Зіперся грудьми на ветхі ворота й пасе мене очима.

— То це ти, Ваню, в армію скоро? — питає.

— Через три дні, — кажу. — Приходьте у п’ятницю випроводжати.

— Прийду, аякже. Це таке, що треба. А мати ж як, сама буде, чи що? — допитується, наче й так не ясно, що мама зі мною не піде в армію.

— Сама, — кажу.

— Важко буде одній.

— Важко, а що поробиш?

— Та ти, я бачу, хазяйнуєш нівроку. Навіть сіна запас.

— А як інакше?

— І тинок, бачу, полагодив, тіки тре’ було, Ваню, стовпчики поміняти, бо лати нові набив, а тин хилитається.

— Дерева нема на стовпи.

— Тре’ було виписати в конторі. Ти що, порядку не знаєш?

— Так тож тре’ було, — зітхаю.

— От бач, грамотний, а як до діла... — бурмоче дядько під ніс і йде собі далі, а за ним снуються сизі хмаринки диму.

І настав той день, коли у нас на подвір’ї зібралося повно людей. Зійшлися всі родичі, сусіди, хлопці й дівчата, заграла на весь куток гармошка, загупав на всеньке село бубон. То мене випроводжали в армію. Гості співали до хрипу, танцювали, аж курява вставала, перекрикували одне