Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

— Ну, мамо, чого ви? Не на війну ж іду.

Від тих слів їй не легшало. Мама обіймала мене за плечі, намагалася щось говорити, однак тільки зітхала:

«Ох, Ваню, синочку...»

Я розумів її, знав, що вона зараз думає про мене, і про тата, і про свою самотність; у той день хотілося бути весь час коло неї, втішати, поправляти на мамі хустку (мені завжди це чомусь дуже подобалося), базікати всякі дурниці, аби лиш веселі.

Однак люди по черзі одривали мене від мами, казали напутні слова — хто щиро, а хто й так, задля годиться, — і десь тоді підійшов дядько Демурка, у старій гімнастерці з підшитим перкалевим комірцем і зовсім тверезий (йому не можна звикати до чарки, казав, бо така робота), але очі були затуманені, під тісним комірцем гімнастерки важко ходив гострий борлак:

— Дивись, щоб скрізь там порядок був, Баню. Не забувай, чийого ти роду. Щоб усе... як штик. Зверху ти герой. Ех, якби тато устав та побачив...

І раптом дядько Демурка заплакав, — це було так несподівано, що й мені щось давке підкотилось до горла, — він по-дитячому витер кулаком очі, задимів самокруткою.

До району їхали тільки найближчі родичі, і дядько Демурка теж виліз на кузов машини. Дорогою він мовчав, не встрявав у балачку й словом, був сам у собі, але я відчував, що він хоче сказати щось дуже важливе, те, що може сказати лише рідний дядько племінникові, у якого немає батька. Проте зволікав із тими словами до останньої миті, наче хотів, щоб вони таки запам’яталися найдужче.

І вже біля брами військкомату, коли мама припала до моїх грудей і не могла відірватися, дядько Демурка раптом поклав мені на плече руку, а потім одвів убік, поцілував тричі і, якось змінившись в очах, сказав:

— То це все добре, Баню. Я знаю, ти славний хлопець. Але скажи мені, Баню, чи то не ти два бересточки зрізав у Топилці?..

Дядько дивився мені в очі, і, боячись завдати йому прикрості, я перепитав здивовано:

— Бересточки? Які бересточки?..

Він тяжко зітхнув і промовчав.

Коли я пішов за металеву браму і вже звідти озирнувся на маму, побачив коло неї і дядька Демурку.

Стиснувши тремтячі губи, він сумно дивився мені услід.

З

Наче б і довго тяглися на службі дні, а два роки збігли, мов день, і от я в парадній формі — як з голки — поспішаю рідною вуличкою додому. Ще здалеку бачу, що в нас на подвір’ї дід Каламацький смалить кабанчика (бідна мама, як вона ждала цього дня!), поправляю кашкета, ремінь, чіткіше ставлю ногу. Чую, дід Каламацький щось гукає у хату, і вже не витримую, біжу, розмахуючи чемоданом. Ще мить — і назустріч летить мама (хустинка запнута «дзьобиком»), розкинула руки, сміється, а сльози котяться з очей, і нема їм зупину.

— Баню! Баню...

Того дня увечері знов була повна хата гостей, мама не відходила від плити, тільки раз по раз підбігала до мене, боязко торкалася рук, лиця, куйовдила чуприну, мовби хотіла переконатися, що це таки я, не сон.

Прийшов і дядько Демурка із тіткою Варкою — теж у гімнастерці, старенькій, але з новим перкалевим комірцем, тричі поцілував мене, поторсав за плече: «Геройський хлопець ти, Баню, куди там!»

А після щедрого застілля ми з ним вийшли надвір покурити (я — фільтр, він — своє чортове насіння). Стояли на ґанку в сутінках, — загусав ранній осінній вечір, — дядько довго розпитував, як мені служилося, скільки мав нарядів, про нагороди й грамоти, дуже зрадів, коли я показав свою карточку біля розгорнутого прапора частини, а ще дужче тішився з того, що племінник, як і він колись, дослужився до старшого сержанта.

— Так і треба, — казав дядько. — У нашому селі тільки Роня прийшов без личок, то бач — з нього і тут нема толку.

Стали виходити на ґанок чоловіки. Вже веселенькі, напідпитку, вони й собі підкидали слово-друге, як воно колись служилося, хто і в яких військах був, чим командував. Лише Роня, чоловічок миршавий, розхристаний, на ньому все наопашки, затято дивився з-під лоба й казав, що не обмовиться й натяком про свою службу, бо був у секретних військах.

— Підписку давав! — стукав себе у груди. — Двадцять п’ять років мовчатиму, а вам ні гу-гу! — уже кричав захмелілий, хоч у Роні ніхто нічого не випитував. — Хіба що Вані скажу, він не такий, як ви! — злився, що на нього дивилися насмішкувато, з недовірою. — Ходімо, Баню, побалакаємо, — смикав мене за лікоть, але тут утрутився дядько Демурка, сказав, що побрехеньки нікому не потрібні і взагалі, щоб дали йому спокійно побалакати з племінником.

Ми з дядьком одійшли подалі від ґанку. Сюди не падало з вікон світло, говорили у темряві, я бачив його обличчя лише тоді, коли він затягувався, — у червоних відблисках цигарки.

— То що ти надумав робити далі? — спитав він.

— Та що, сяду на трактора. Після танка до важелів не звикати.

— Це добре.

Потім дядько Демурка притих, довго мовчав, і раптом я всією своєю шкірою відчув на собі його погляд.

— Це добре, Баню, — повторив він ще раз. — Все добре... От тільки бересточків у Топилці нема... Зосталися два пеньочки. Чуєш, пеньочки зосталися... два.

Боротьба

Розмова В’ячеслава Кириленка з Василем Шклярем

Це розлога й відверта бесіда з легендарним автором «Чорного Ворона», «Марусі», «Трощі», «Чорного Сонця» та багатьох інших резонансних книг. Розмова про його життя, літературу, політику, владу, історію, бачення ним минулого та сучасного. Я глибоко переконаний, що вплив Василя Шкляра та його творів на формування суспільних настроїв у передреволюційній і революційній Україні важко переоцінити: хтозна, якби не вийшов 2010 року роман «Чорний Ворон», чи народилася б та українська рішучість у молодих серцях, які змели режим Януковича, а потім пішли боронити країну на Сході? До того ж саме літературні герої Василя Шкляра, більшість із яких є реальними історичними постатями, стали прообразами для творення нового архетипу сучасного українського Героя — бійця, добровольця, волонтера.

З огляду на це зрозуміло, що моя розмова з письменником не могла обертатися лише навколо літературного складника його творчості. Ми зачепили чимало цікавого як