Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

— Швидше! — буркнув німець, випихаючи його в коридор.

Десь за спиною грюкнули двері камери, з протилежного боку коридора двоє гестапівців тягли чоловіка, що стогнав, його голова підскакувала на нерівній цементній підлозі. Ось і сходи. Вузькі, брудні, без поручнів. Філіп ступав через силу, намагаючись лічити сходи — сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять… Гестапівець зупинився, постукав у якісь двері, відчинив і вштовхнув Філіпа в кімнату.

Спершу він збагнув, що не чує своїх кроків — м’який килим глушив звуки. Підвів очі. Глибокі шкіряні крісла, пригашене світло, фанеровані меблі, під величезним портретом Гітлера невеличкий письмовий стіл.

— Сідайте, будь ласка, — почув тихий голос. Тільки тепер він помітив, що за столом сидить чоловік у чорному мундирі. Впав у крісло.

“Судячи з розповідей, це, мабуть, сам Гайбель”, — спроквола подумав Філіп.

Чоловік підвівся з-за столу, підійшов, придивився до понівеченого Філіпового обличчя. І Філіп побачив великі коричневі плями на своєму халаті.

— Бруннер! — вигукнув Гайбель.

З-за портьєри тихо, як тінь, вийшов Бруннер.

— Що ви з ним зробили? — спитав Гайбель. — Чому ви така нерозумна худобина, що вміє лише бити? Вийдіть, ми ще з вами поговоримо… Пробачте, — мовив він, схилившись над Філіпом. — Щиро прошу пробачити.

— Що? — не розчувши, спитав Філіп.

— Прошу пробачити, — повторив Гайбель. — На жаль, ми не самі добираємо собі співробітників, вдовольняємося тими, яких нам пришлють. Палите? Я хотів би з вами порозмовляти. А може, ви надто стомлені, може, ви згодні відкласти нашу розмову до завтра? — Гайбель підніс дантистові вогню, а потім припалив і сам. — Я не люблю, коли б’ють, — вів далі, — і не хотів би віддавати вас знову до рук мого співробітника. Я прихильник розмов. Розважливих розмов, які ведуть розсудливі люди. Чи можу я вважати вас розсудливою людиною, лікарю?

— Чому ж, — відповів Філіп і затягся цигаркою.

— Я радий, — сказав Гайбель. — Ваше прізвище?

— Сокольницький, Ян Сокольницький, — ледве вимовив Філіп. Він говорив з зусиллям, кожен порух щелеп завдавав йому болю.

— Я просив назвати ваше справжнє прізвище, — посміхнувся Гайбель, а побачивши, що Філіп мовчить, додав: — Однак ви не хочете бути розсудливим. Але я все ж сподіваюся, не втрачаю надії… — Він підійшов до столу, розгорнув течку. — Ви нас недооцінюєте, пане Сокольницький, даруйте, пане Філіп’як… — Він глянув у вічі чоловікові, що сидів, потонувши в кріслі, і, не помітивши ані тіні цікавості, почав читати: “Юзеф Філіп’як, народився 9 травня 1900 року в Лодзі, в 1924 році був засуджений за комуністичну діяльність на чотири роки, в 1929 році — на п’ять років, а в 1936-му — на вісім років. Партійна кличка — “товариш Філіп”. Все правильно?

— Моє прізвище Ян Сокольницький, — зібравшись з силами, повторив Філіп.

— Ми обидва знаємо, що ніякого Сокольницького не існує: ваш німецький паспорт фальшивий. Навіщо упиратися? Я особисто ставлюся з повагою до переможених супротивників, але тоді, як усвідомлять, що вони переможені. Ми знаємо все або майже все. Вашу лояльність може підтвердити тільки ваше щире зізнання. Речей, знайдених під час обшуку у вашому зубному кабінеті, цілком досить для обвинувачення.

— Я нічого не знаю, — мовив Філіп. — Я наймав цей кабінет щодня лише на кілька годин.

— Не будьмо дітьми, пане Філіп’як. Якщо ви назвете нам прізвища своїх агентів і співпрацівників, ми збережемо вам життя. Певна річ, не звільнимо вас, бо ви були у змові проти німців, але збережемо життя… Де радіостанція?

— Не знаю.

— Хто передавав інформацію про пересування наших військ?

— Не знаю, — повторив Філіп.

— Хто такий Янек?

Дантист уперто мовчав. Гайбель дивився на нього якусь мить, потім натиснув на кнопку дзвінка. Коли гестапівець з’явився на порозі, щоб вивести Філіпа, Гайбель сказав:

— Ви добре поміркуйте. Даю вам час до завтра.

Тільки-но зачинилися двері за Філіпом, Бруннер вийшов з-за портьєри.

— Знову те саме, — сказав Гайбель. — Я нічого з нього не витяг.

— Якби ви дозволили моїм хлопцям взяти його за горло… — Він присунув собі крісло до столу шефа, дістав шкіряний портсигар з монограмою, простяг Гайбелеві сигару.

— Я повідомив групенфюрера, — зізнався Гайбель.

— Він повинен зрозуміти, що в нас не було іншого виходу.

— На вашому місці, — сказав Гайбель, — я б не дуже зважав на це. Після першого рапорту, де йшлося про те, що завербовано Вольфа, він багато чого обіцяв. На щастя, Вольфа не викрили.

— Мене радує, — сказав Бруннер, — сама кличка. Вовк! Треба віддати вам належне — ви часом буваєте дотепним.

— Я боюся, що групенфюрер може не розуміти гумору. Вольф зробив своє і, треба сказати, досить непогано.

— Має досвід, — докинув Бруннер. — Працював у польській дифензиві.

— Ми легковажні були в цій справі. Коли б не поквапилися з цим зубним кабінетом, могли б вивідати більше. Ліквідовувати пункт після кількох годин спостереження — це погана робота, Бруннер. Вам не треба цього доводити.

— Нікого більше не викрито? — спитав Бруннер без надії в голосі. Гайбель заперечливо похитав головою. — Отже, Вольф має ще принюхатися.

— Починати все спочатку? Не ошукуймо самих себе, Бруннер. Щоб спіймати Філіп’яка, йому треба було чотири місяці, а тепер вони будуть ще обережніші. Ага, ще одне. Вольф твердить, що до них часом приходили німецькі офіцери. Цікаво, правда ж?

— Може, так, а може, й ні. Я сам вставив собі зуби в гетто. Той єврейський лікар був генієм своєї справи. Цікаво, кому він зараз вставляє зуби? Але, звісно, цим можна завдати клопоту нашому приятелеві Клоссу, — усміхнувся Бруннер.

— Саме про це я й подумав. — Гайбель зручніше вмостився в кріслі. — Коли б ми втягли в цю халепу абвер… Мені б не хотілося ділитися з ними успіхами.

— А приємно буде поділитися поразкою, — завершив його думку Бруннер. — Ясно, я спробую ще щось видобути з цього дантиста.

— Тільки не дуже, прошу, не дуже, не за горло. Небіжчик не потрібний ні нам, ні їм у Варшаві. Групенфюрер сказав, що, можливо, зажадає привезти Філіп’яка до Варшави, — пояснив Гайбель. — Вони гадають, що ми тут, у провінції, не вміємо працювати. — Він значливо усміхнувся. А потім йому спало на думку завдати Бруннерові прикрощів.

— А коли потрібно буде його відвезти, ви допровадите його групенфюрерові. Адже ви самі сказали, що групенфюрер мусить вас зрозуміти. Ви найліпше йому розкажете, чому все так сталося. Ніхто краще за вас цього не зробить, Бруннер…

Тим часом Філіпа відвели до камери. Він упав на тверду постіль. Перед тим, як заснути нервовим напівсном, тендітно торкнувся шва піджака. Намацав пальцями круглу ампулу. Це подіяло на нього заспокійливо.