Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

418
0
01.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Відлиги. 1954-1964" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 90
Перейти на сторінку:
своєму поранена. – От хоч би той «вальтер»72, з якого я хотіла застрелитися, я здобула в чесному двобої ще під час німецької, а не совіцької окупації. Особисто…

– Брешеш, не вірю!!! Не може того бути!!! Ви – гітлерівські посіпаки, вас обклали у вашому так званому схроні, як ведмедя в барлозі…

– Я би попросив не нагнітати атмосферу, – нагадав лікар, однак майор перервав його роздратованим:

– Заткнися!!!

– Я бачила, що проти нас трьох ви нагнали цілу армію73, – слабко і водночас трохи гордовито усміхнулася поранена. – Висока честь…

– Яка там честь, ти про що?! Ви ж усі троє стрілялися, як справжні боягузи, брехливі й безчесні, злякавшись можливих мордувань. Тільки твої два Івани застрелилися, а ти навіть цього зробити як слід не змогла.

– І знов брешеш: не боялися ми ніяких мук, просто не хотіли, щоб ви влаштували неправедне судилище над нами. А так… катуйте, мучте – це байдуже. Якщо заради України, то ми стерпимо, все стерпимо. Адже ми вже все одно перемогли.

– Перемогли?! Ти при своєму розумі?! Чи застрягла в твоїх протухлих мізках куля заважає тобі думати як слід…

– Це ти краще міркуй, – поранена знов слабко усміхнулася. – Відтоді, як скінчилася Друга світова війна, минуло півтора десятиліття. І весь цей час ви ніяк не можете задавити нас – тих, хто вирішив опиратися вашій клятій совітизації до останньої краплі крові, до останнього подиху! Не знаю, чи була наша боївка останньою…

– Сподіваюсь, що ви таки останні бандюки, яких ми винищили, – з гордістю мовив майор. – Принаймні товариш Золотоверхий74 вже привітав усіх учасників вчорашньої операції з цим видатним досягненням.

– У Золотоверхого твого, можливо, і золотий верх, проте нутро… душі у всіх вас точно прогнили. Тому ви і програли, а ми перемогли. Знищення нашої боївки не має значення. Важливо лише, що ми стільки часу боролися спочатку з Третім райхом, а потім з вами – з совітами. Отже, наступного разу гору візьмемо вже ми, а не ви. А станеться це років через десять, через п’ятдесят чи сто – ніякого значення не має…

– Послухай, ти, бандитко!!! – зробивши лікареві знак не втручатися, товариш Ненашев схилився над ліжком так, що його обличчя впритул наблизилося до блідого від втрати крові обличчя пораненої. – Ти того… слова добирай!.. Бо я можу не стерпіти і так тобі зараз вріжу, що ти…

– Що ж, давай, вріж, – відповіла вона безбарвним голосом. – Вбий мене, давай. А прикінчивши безпомічну жінку – можеш і далі просторікувати про те, хто тут безпринципний боягуз, а хто герой. Давай!..

– Гаразд, живи поки що, паскудо, – товариш Ненашев розпрямився, відвернувся, відійшов до дальньої стінки лікарняної палати і вже звідти мовив: – Ну що ж, гаразд. Будемо вважати, що наш попередній допит на цьому скінчився. Давай, сержанте, додруковуй свій протокол.

– Ще б пак, неприємно визнавати, що ви здатні перемагати, лише кидаючи проти кожної бандерівської боївки цілу армію солдатів, – донеслося з ліжка. Однак майор виклику не прийняв. Він попрямував до виходу з палати, зупинився вже на порозі й кинув через плече:

– Ми ж не знали, що вас там усього троє75. А в такій справі, як боротьба з озброєним бандитизмом, краще перегнути, ніж не дотиснути… Гаразд, сержанте, оскільки злочинниця Стефа Чорна підписувати протокол відмовляється – по завершенні занесеш папери до мене, я сам усе підпишу.

І вийшов у коридор.

Завод скловиробів, Костопіль, 28 червня 1960 року

Прийшовши зранку на роботу, працівники першої зміни мали можливість помилуватися виконаним чорною і червоною тушшю на подвійному паперовому аркуші шедевром наступного змісту:

БЛИСКАВКА!!! Сьогодні

ВТ, 28/ VI.1960 о 12:00 відбудеться ТОВАРИСЬКИЙ СУД над сторожем заводу тов. БОБОКАЛОМ

Нестором Дорофійовичем. Увага!!! Всезагальна присутність в акторій залі заводу ОБОВ’ЯЗКОВА!!!

Слова «БЛИСКАВКА!!!», «Увага!!!» та «ОБОВ’ЯЗКОВА!!!» були дбайливо виведені червоною тушшю, а над першим з цих слів красувалося стилізоване зображення блискавки – червоний триступінчастий, із загостреним кінчиком зиґзаґ, додатково облямований чорним.

Це означало, що сьогоднішня обідня перерва накрилася мідним тазиком, оскільки витратити її доведеться не на задоволення власних потреб в їжі та відпочинку, як і належить відповідно до трудового законодавства, а на «навернення на істинний шлях» місцевого п’янички, сидячі в розжареній нещадним літнім сонцем актовій залі! Тьху, та щоб він не діждав, якщо оце через нього!.. І де ж справедливість, де?!

Тим паче, що вся ця справа не вартувала навіть виїденого яйця, і для її розслідування не потрібно було мати талантів майора Проніна76 – і без того абсолютно усім все зрозуміло. Уже закінчувався червень, ось-ось мала настати пора щорічної Великої Консервації, отож продукція Костопільської «склотарки» набувала особливого, майже сакрального значення для всіх дбайливих господинь. Саме тому хтось здогадався добряче напоїти заводського сторожа дядька Нестора, і поки він давав хропака на робочому місці – винести через прохідну декілька ящиків з дефіцитними банками.

Мотив злочину зрозумілий. Отже, вигодоотримувач мав або підпільно приторговувати краденою склотарою – або масштабно використовувати її для власних потреб. Найшвидше – для консервації. От і весь злочин, от і все покарання: Костопіль – не Москва, це місто маленьке, тут всі усе про всіх знають, бери та й шукай… але до чого тут сторож-п’яничка?!

– Тихіше, товариші, не шуміть! Дайте можливість усе пояснити, – кричав парторг, водночас щосили ляскаючи розчепіреною долонею по застеленому червоною скатертиною столу президії. – Ви невірно мене зрозуміли, товариші дорогенькі. З ініціатором крадіжки народного надбання у вигляді восьми ящиків склотари розберуться відповідні компетентні органи, прошу не сумніватися. Що ж до нашого товариського суду, то перед нами інше завдання – вирішити, а що ж робити з товаришем Бобокалом?! Бо якщо через вживання міцних напоїв він один раз проспав крадіжку, нема гарантії, що не проспить і вдруге, і втретє… От що із цим робити, товариші?..

– А що тут зробиш?! Догану йому оголосити! – запропонували десь із заднього ряду.

– Ні, не годиться, – заперечив парторг. – На вид товаришеві Бобокалу вже ставили, догану вже оголошували, і це не допомогло, як бачите.

– Ну, тоді сувору догану!.. А не допоможе – ще одного «суворчика»!.. Премії його, негідника, позбавити!.. Звільнити п’яничку до дідька лисого – і нехай на дозвіллі наливається оковитою досхочу!.. Нехай далі що хоче, те й робить, якщо ні на що більше не здатен, як тільки…

– Те-те-те, те-те-те!!! Понеслося-поїхало!.. – товариш парторг знов заляскотів долонею по столу. –

1 ... 50 51 52 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"