Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кінець роману 📚 - Українською

Читати книгу - "Кінець роману"

340
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кінець роману" автора Грем Грін. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53
Перейти на сторінку:
не задивлявся на жінок, а полюблю Його — ніхто й ніщо не буде мені милим, крім Нього. Я навіть писати не зможу й уже не буду Бендріксом. Саро, я боюсь».

Прокинувшись о другій ночі, я зійшов до комірчини й узяв кілька бісквітів та кухоль води. Мені було прикро, що я наговорив про Сару при Генрі. Священик сказав, що ми не можемо зробити нічого такого, чого ще не робили деякі святі. Мабуть, це слушно, якщо йдеться про блуд і вбивство — великі гріхи. А чи може святий прогрішитися в заздрості та дріб’язковості? Моя ненависть була дріб’язкова, як і любов. Я тихо відчинив двері й подивився на Генрі. Він спав при ввімкненій лампі, затуливши рукою очі. Коли не видно очей, усе тіло стає якесь анонімне. Це просто чоловік, один із нас, неначе перший ворожий солдат, якого бачиш на полі бою: мертвий, неозначений, не білий і не червоний, а такий самий чоловік, як ти. Я поклав біля ліжка два бісквіти про випадок, якщо Генрі прокинеться, і згасив світло.

Розділ 8

Робота над книжкою не спорилася (писання видавалося марною тратою часу, але куди ж його подінеш, той час?), отож я пішов прогулятися Коммоном і послухати промовців. Один із них розважав мене ще в передвоєнні роки, і нині я був радий побачити його живим та здоровим на колишньому місці. На відміну від політичних та релігійних ораторів, він не проголошував ніяких ідей. Цей колишній актор просто розповідав різні історійки й декламував уривки віршів. А перед тим кинув слухачам виклик, щоб ловили його на незнанні поезії й подавали назви різних віршів. «Поема про старого моряка»! — вигукнув хтось, і артист зразу ж із великим почуттям прочитав чотиривірш із поеми. Якийсь дотепник назвав тридцять другий сонет Шекспіра, і читець процитував перші-ліпші чотири рядки, що спали на думку, а почувши заперечення, відповів: «У вас погане видання».

Окинувши зором слухачів, я побачив Cміта. Можливо, він мене ще раніше зауважив, адже виставив у мій бік оту гарнішу сторону обличчя, якої не цілувала Сара. Хай там як, а Сміт ховав від мене очі. Чому я завжди прагну побалакати з тими, що її знали? Пробравшись крізь натовп до нього, я озвався:

— Добридень, Cміте.

— О, це ж містер Бендрікс, — відповів він, затуливши хусточкою гірший бік обличчя й обернувшись до мене.

— Ми не бачилися ще з часу похорону.

— Мене не було в місті.

— Ви вже тут не промовляєте?

— Ні. — Повагавшись, він неохоче додав: — Я облишив ці публічні виступи.

— Але й далі навчаєте вдома? — докучав я.

— Ні. Цю справу я теж облишив.

— Сподіваюся, ви не змінили своїх поглядів?

— Я не знаю, у що вірити, — понуро відповів Сміт.

— У ніщо. Це ж був ваш наріжний камінь.

— Так, був.

Сміт став помалу вибиратися з юрби, і я опинився з його гіршого боку. Годі було втриматися, щоб не дошкулити йому ще трохи.

— У вас болять зуби? — поцікавився я.

— Ні. Чому ви питаєте?

— Так мені видається. Оцей носовичок…

Він не відповів, просто відняв носовичка. На щоці не було чого ховати. Свіжа, молода шкіра з маленькою, майже непомітною плямкою.

— Я вже втомився пояснювати кожному знайомому, у чому річ, — сказав нарешті Сміт.

— Ви знайшли якісь ліки?

— Так. Я ж сказав, що був поза містом.

— У приватній лікарні?

— Угу.

— Вам зробили операцію?

— Не зовсім, — відповів він і неохоче додав: — Пляму усунуто дотиком.

— Зцілення вірою?

— Я ні в що не вірю. Ніколи б не пішов до знахаря.

— Що ж у вас було? Кропив’янка?

— Сучасні методи, — туманно пояснив Сміт, аби закінчити розмову. — Електрика.

Повернувшись додому, я спробував узятися до роботи. Щоразу, тільки-но починаю писати, знаходиться якийсь персонаж, що вперто не хоче справляти враження живого. У його психології немає нічого фальшивого, але цей герой в’язне, його треба понукувати, підшукувати для нього слова, тобто втілювати всю мою ремісничу вправність, набуту за роки кропіткої праці, аби тільки оживити його в очах читачів. Буває, я кисло всміхаюся, коли рецензент хвалить цю постать як найкраще змальовану у творі. Еге ж, якби не змалювати, то було б ні пришити ні прилатати. Коли працюю, такий персонаж обтяжує мої помисли так, як ото неперетравлена страва — шлунок, відбирає приємність описувати сцени з його участю. Він ніколи не дивує мене, не робить нічого несподіваного, не бере на себе ініціативи. Усі дійові особи допомагають, тільки він заважає.

Однак без нього не обійдешся. Можу уявити, що Бог саме так ставиться до декого з нас. Можу припустити, що святі в певному розумінні самі себе творять. Тому й справляють враження живих. Вони здатні на несподіване діло чи слово й стоять поза сюжетом, не залежать від нього. А нас треба понукувати. Ми пройняті впертістю небуття, нерозривно припутані до сюжету. Згідно зі Своїм замислом, Бог притомлено пересовує туди-сюди нас, персонажів без поезії, без вільної волі, і наша значимість полягає тільки в тому, щоб десь-колись допомогти обставити сцену, у якій рухається й говорить живий герой, а при тому, можливо, ще й дати святим можливість проявити їхню вільну волю.

Я зрадів, почувши грюк вхідних дверей і кроки Генрі в передпокої. Це привід припинити роботу. Літературний персонаж може побути бездіяльним до ранку, нарешті настала пора податися до бару «Герб Понтефракта». Я сподівався, що Генрі гукне мені (за один місяць ми зжилися так, як два старі парубки, що роками живуть разом), але він цього не зробив і пішов до кабінету. За хвилину я рушив за ним. Мені хотілося хильнути.

Згадалося, як я вперше прийшов сюди разом з Генрі. Нині він знову сидів поряд із зеленим «Дискоболом», зажурений і пригнічений, але я вже не заздрив йому й не злорадів.

— Може, вип’ємо, Генрі?

— Так. Звичайно. Ось тільки перевзуюся.

Генрі мав взуття, призначене для міста й села, і вважав Коммон селом. Схилившись, він силкувався розплутати вузлик на шнурівці. Ніколи не відзначався зграбністю пальців. Даремно пововтузившись, Генрі заледве стягнув черевика з ноги. Я підібрав цього черевика й розв’язав шнурівку. Напевно, ця дрібна послуга схилила його до довірливості.

— Дякую, Бендріксе. Сьогодні в мене на роботі трапився дуже неприємний випадок.

— Розкажи.

— Туди прийшла місіс Бертрам. Навряд чи ти її знаєш.

— Знаю. Одного дня бачився з нею.

Дивний цей вираз — «одного дня», а не «якогось». Ніби той день чимсь виділявся з-поміж інших — «якихось».

— Ми з тещею не дуже-то ладили.

— Так вона мені й сказала.

1 ... 52 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кінець роману», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кінець роману"