Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кінець роману 📚 - Українською

Читати книгу - "Кінець роману"

340
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кінець роману" автора Грем Грін. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53
Перейти на сторінку:
class="p1">— Сара це усвідомлювала й тримала матір віддалік.

— Вона прийшла, щоб позичити грошей?

— Еге ж. Просила десять фунтів. Вічна історія: приїхала до міста на один день, треба щось там купити, а банки зачинені… Бендріксе, я не дріб’язковий, але мене ці виверти дратують. Щороку вона має дві тисячі прибутку. Майже стільки, скільки я заробляю.

— І ти дав?

— Аякже. Завжди даю. Біда в тому, що я не втримався й вичитав їй мораль. Теща розлютилася. Я перелічив, скільки разів вона позичала, а скільки разів віддавала. Оте друге нíчого й підраховувати: тільки першого разу й віддала. Отож вона вийняла чекову книжку й сказала, що зараз-таки випише мені чек на всю суму позиченого. Не сумніваюся, що саме так вона й зробила б. Дуже вже розлючена була. Ось тільки забула, що в книжці вже не стало бланків. Хотіла принизити мене, а принизила себе, бідолашка. Звичайно, це підлило олії у вогонь.

— Що ж вона зробила?

— Звинуватила мене в тому, що я поховав Сару не так, як треба. І розповіла мені чудну історію.

— Знаю цю історію. Мені теж розповіла, коли випила зо дві склянки портвейну.

— Гадаєш, вона збрехала?

— Ні.

— Дивний збіг обставин, правда? Сара охрещена дворічною, а в зрілому віці була ладна повернутися до того, що ніяк не могла пам’ятати… Це щось таке, як інфекція.

— Ти ж сам назвав це збігом обставин.

Колись я додав Генрі дуже потрібної сили. Не дозволю йому знову занепасти духом.

— Мені ще дивніші збіги траплялися, — повів я далі. — Минулого року я так знудився, що знічев’я став придивлятися до автомобільних номерів. Таке заняття доведе тебе до висновку про збіг обставин. Десять тисяч номерів, бозна-скільки можливих комбінацій цифр, а мені не раз і не два випадало побачити у вуличних заторах машини з однаковими номерами.

— Так. Мабуть, і тут щось подібне.

— Я завжди віритиму в збіги обставин, Генрі.

Нагорі тихо дзвонив телефон. Досі ми його не чули. Тут, у кабінеті, вимкнено дзвінок у паралельному апараті.

— Господи, — зітхнув Генрі. — Я не здивуюся, коли виявиться, що це теща телефонує.

— І нехай собі.

У цю мить дзвінок затих.

— Я зовсім не дріб’язковий, — запевнив Генрі. — За останні десять років вона заборгувала не більш як сто фунтів.

— Ходімо випити.

— Підемо. Звичайно ж. Ой, я ж не взувся!

Генрі схилився над черевиками, і я побачив плішину. Неначе клопоти виїли волосся на тім’ї. Я був один із тих клопотів.

— Не знаю, що б я без тебе робив, Бендріксе.

— Годі тобі, Генрі… — відповів я, струсивши йому лупу з плеча.

Несподівано знову озвався телефон.

— Хай собі дзвонить, — сказав я.

— Краще відповісти. Хто його зна… — Генрі звівся й рушив до стола, теліпаючи незав’язаними шнурівками. — Алло. Я Майлз. Слухаю вас. — З очевидним полегшенням він передав мені трубку. — Це до тебе.

— Алло, — сказав я.

— Містере Бендрікс, — відповів чоловічий голос, — я відчув, що мушу вам зателефонувати. Сьогодні пополудні я не сказав вам правди.

— Хто ви?

— Cміт.

— Не розумію, про що це ви.

— Я сказав, що був у лікарні. Насправді ж не був.

— Мені до цього байдуже.

Телефонним кабелем голос добирався до мене.

— Аж ніяк не байдуже. Ви не слухаєте. Ніхто не лікував моєї щоки. Вона сама очистилася, за одну ніч.

— Це ж як? Не розумію…

— Ми з вами знаємо як, — наголосив він бридким змовницьким тоном. — Не можна цього приховувати. Я не мав права з цим таїтися. Це було…

Я поклав трубку перш, ніж Сміт вимовив дурнувате газетярське словечко — альтернативу «збігу обставин». Я пригадав його стиснутий кулак, пригадав, як мене розсердило те, що мерців розчленовують і діляться ними, наче їхньою одежею. Цей Сміт такий чванько, що не проживе без того, щоб виголошувати одкровення. За тиждень-два він просторікуватиме про це тут, у Коммоні, і показуватиме зцілену щоку. У газетах писатимуть: «Чудесне зцілення зробило побожним оратора-раціоналіста». Я пробував закликати на допомогу всю свою віру в збіги обставин, але міг думати — і то заздро, бо не мав реліквії — тільки про хвору щоку, що вночі лежала на пасмі Сариного волосся.

— Хто це був? — спитав Генрі. Я вагався, чи сказати йому, у чому річ, і вирішив, що не варто. Не можна йому довіряти. Тоді він таки знюхається з отцем Кромптоном.

— Cміт, — відповів я.

— Cміт?

— Це той тип, до якого ходила Сара.

— Чого він хотів?

— Обличчя вилікував, ото й усе. Я попросив, щоб він дав мені прізвище медика. В одного мого приятеля…

— Електротерапія?

— Не думаю. Я десь читав, що буває кропив’янка істеричного походження. Мабуть, лікували психотерапією, застосовували радій…

Прозвучало переконливо. Може, я й правду сказав. Ще один збіг обставин на зразок двох машин з однаковими номерами. «Скільки ж їх ще буде, цих збігів? — втомлено подумав я. — Сарина мати на похороні, сон Паркісового синка… Невже це тягтиметься день у день?»

Я почувався плавцем, який переоцінив свою силу й знає, що приплив сильніший від нього. Та хай навіть тонутиму, а все одно до останку підтримуватиму Генрі. Зрештою, хіба це не обов’язок друга? Якщо цю новину не спростують і вона потрапить у газети, хто скаже, у що вона може вилитися? Я ж пам’ятаю історію з трояндами в Манчестері. Чимало води збігло, поки викрили цей обман. У наш час люди дуже схильні до істерії. Можуть з’явитися мисливці на реліквії, можуть початися моління та процесії. Генрі — це ж не хтось невідомий. Зчинився б величезний скандал. Журналісти випитували б про подробиці подружнього життя, розгрібали б цю чудну історію з хрещенням поблизу Данвілля. І ця вульгарність благочестивої преси… Можу собі уявити заголовки. Ще більших чудес понавигадували б. Треба придушити цю справу ще в зародку.

Згадавши щоденник у шухляді в мене нагорі, я подумав: «Його теж треба усунути, бо ж кожен потрактує написане, як захоче». Щоб уберегти Сару для себе, нам треба знищити одну за одною всі риси її образу. Навіть її дитячі книжки виявилися небезпечними. Є ще фотографії, які зробив Генрі. Не можна допустити, щоб усе це потрапило в руки газетярам. Чи варто довіряти служниці Мод? Ось спробували ми з Генрі звести тимчасовий дім на двох, та й той розвалюється.

— Як там із нашою випивкою? — спитав Генрі.

— Зараз прийду.

Зайшовши до своєї кімнати, я вийняв щоденник і відірвав обкладинки. Були цупкі. Бавовняний корінець їжився нитками, схожими на жили. Я неначе відривав лапки й крила пташці — і ось безкрилий, понівечений щоденник лежав на постелі стосиком паперу. Остання сторінка була

1 ... 52 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кінець роману», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кінець роману"