Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Але коли вона заговорила до мене, то від зміненого ритму її аманглійської по спині в мене майнув дрож.

— Що таке? — певно, вона відчула, як я здригнувся.

— Нічого.

Вона перекотила голову, щоб подивитися на мене. Я відчував її погляд з того боку обличчя, наче жар.

— Я поставила тобі запитання. Що з тобою?

Я коротко заплющив очі.

— Ти Надя, так?

— Так.

— Надя Макіта.

— Так.

Я глянув у її бік.

— Яким бісом ти тут опинилася, Надю?

— Це що, метафізичне питання?

— Ні, технологічне, — я сперся на одну руку, а іншою провів над її тілом. Навіть знаючи про посланську обробку, більша частина мене дивувалася тому відстороненому спокою, з яким я тримався.

— Ти не можеш не усвідомлювати того, що відбувається. Ти живеш у чільницькому софті, іноді виходиш назовні. З того, що я бачив, мені здається, що ти пробиваєшся через канали основних інстинктів, вилітаєш нагору на їхніх хвилях. Секс, може, страх чи гнів. Такі речі затіняють більшу частину свідомих функцій мозку, і це дає тобі простір. Але…

— А ти якийсь фахівець чи що?

— Був колись, — я стежив за її реакцією. — Раніше я був посланцем.

— Ким?

— Неважливо. Я хочу знати таке — коли ти тут, що трапляється з Сильвою Ошімою?

— З ким?

— Трясця, ти носиш її тіло, Надю. Не прикидайся мені тупою.

Вона перекотилася на спину й глипнула в стелю.

— Я не дуже хочу про це говорити.

— Та певно, що ні. І знаєш, я теж не дуже цього хочу. Та рано чи пізно нам доведеться. Ти й сама це знаєш.

Довга тиша. Вона відсунула ногу й замислено потерла діляночку шкіри з внутрішнього боку стегна. Тоді потяглася до мене й стисла в долоні мій здутий хрін. Я взяв її руку й легенько відсунув геть.

— Забудь, Надю. Я висушений. Навіть Мітці Гарлан не змогла б тепер видобути з мене ще одну стійку. Настав час поговорити. То де Сильва Ошіма?

Вона знову відкотилася від мене.

— То я мушу стерегти тобі ту жінку? — гірко спитала вона. — Думаєш, я все контролюю?

— Може й ні. Але ти мусиш приблизно розуміти, що робиться.

Знову тиша, але цього разу вона бриніла від напруги. Я чекав.

Нарешті вона перевернулася до мене обличчям і глянула на мене з відчаєм.

— Мені ця драна Ошіма сниться, розумієш? — прошипіла вона. — Вона просто довбаний сон, звідки мені знати, куди вона дівається, коли я прокидаюсь?

— Здається, ти їй теж снишся.

— І мені від цього мало полегшати?

Я зітхнув.

— Розкажи, що тобі сниться.

— Нащо?

— Бо я, Надю, намагаюся тобі допомогти, чорт забирай.

Вона блиснула очима.

— Добре, — рубонула вона. — Мені сниться, що ти її лякаєш. Як тобі таке? Мені сниться, як вона роздумує, в яку сраку ти несеш душі стількох мертвих жерців. Вона думає, хто насправді цей довбаний Мікі Передчутливий, і чи безпечно бути з ним поруч. Чи не підісре він її за найближчої нагоди. Чи може, виграє, а тоді покине. Якщо ти подумував увігнати свого прутня в цю жінку, Мікі, чи як тебе в біса насправді звуть, то я б забула про це. Тут тобі вигідніше мати справу зі мною.

Я дав цим словам розчинитися в тиші. Вона усміхнулася до мене.

— Таке ти хотів почути?

Я знизав плечима.

— Хоч якийсь початок. Це ти підштовхнула її до сексу? Щоб забрати управління?

— Ото тобі цікаво знати.

— Певно, я зможу дізнатися це і від неї.

— Ти виходиш із того, що вона має повернутися, — ще одна усмішка, цього разу зубастіша. — Я б на твоєму місці на це не сподівалася.

І так далі. Ми ще трохи гризлися й гарчали одне на одного, але, пригнічені вагою післякоїтальної хімії, так ні до чого й не дійшли. Врешті я здався і сів на дальньому краї ліжка, дивлячись у бік вітальні й висвітлених Хотеєм фігур на підлозі. За кілька хвилин я відчув на плечі її руку.

— Пробач, — тихо сказала вона.

— Невже? За що?

— Я щойно усвідомила, що сама напросилася. Тобто, я спитала тебе, про що ти думаєш. Якщо не хочеться знати, то нащо питати, правда?

— Є таке.

— Просто… — вона вагалася. — Слухай, Мікі, мене хилить до сну. І я збрехала раніше — я геть не знаю, чи повернеться Сильва Ошіма, і якщо так, то коли. Я не знаю, прокинуся я завтра вранці чи ні. Від цього будь-хто став би сіпаним, правда?

Я дивився на забарвлену помаранчевим підлогу в сусідній кімнаті. На секунду мені закрутилося в голові. Я кахикнув.

— На це є амфетамінова кола, — різко сказав я.

— Ні. Раніше чи пізніше, а мені доведеться заснути. Тому можна й зараз. Я втомилася, і, що ще гірше — я щаслива й розслаблена. Відчуття таке, що коли вже треба йти, то зараз. Усе це хімія, я знаю, але я не можу стримувати її вічно. І мені здається, що я повернуся. Щось мені так підказує. Але саме зараз мені невідомо ані коли я повернусь, ані куди я зникну. І від цього страшно. Ти не міг би… — Знову пауза. Я почув у запалій тиші, як клацнуло, коли вона ковтнула. — Ти не міг би потримати мою руку, поки мене не затягне?

Помаранчеве світло місяця на потертій та потемнілій підлозі.

Я знову потягнувся по її руку.

Як і більшість бойових моделей, які я носив, ейшундівський чохол мав внутрішній будильник. У той час, який я собі задумав, усі сни, які я міг бачити, перетопилися на півколо східного тропічного сонця, що здіймалося над тихими водами. Запах фруктів і кави, що долинав із невидимого місця поблизу і бадьоре перегукування голосів десь оддалік. Прохолода вранішнього піску під босими ногами і легенький, але наполегливий бриз на обличчі. Хвилі розбиваються…

Пляж Вчира? Уже?

Мої долоні стиснуті в кишенях линялих серферських штанів, у тканину яких набилося піску, який…

Сенсорні відчуття різко зникли, коли я прокинувся. Ні тобі кави, ні пляжу, на якому її пити. Ніякого піску під ногами та між пальцями. Сонячне світло таки було, але значно скупіше за те, що я бачив до пробудження. Воно безбарвно пробивалося крізь вікна іншої кімнати й налітало на сіру важку тишу.

Я сторожко перевернувся й подивився на обличчя жінки, що спала поруч зі мною. Вона не рухалася. Я пригадав страх в очах Наді Макіти, який побачив минулого вечора, перш ніж вона дозволила собі потрошечки сповзти у сон. Порції свідомості вислизали з її рук, як натягнута