Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— PC?

— Так, PC, — Джеррі на мить явно спантеличився, наче я щойно спитав, якого кольору небо.

— Я нетутешній, — терпляче пояснив я.

— PC. Реальна смерть. Він із них котлети зробив, чуваче. Ще парочка пацанів загинула, але зберегла пам’ять, тож Райкер заплатив якомусь норцю, щоб той зареєстрував їх усіх як католиків. Далі чи то гроші не подіяли, чи то про це довідався хтось із органічних ушкоджень. Він дістав подвійне покарання. Двісті років без права на дострокове. Кажуть, підрозділ, який із ним розібрався, очолювала Ортеґа.

Ну-ну. Я підбадьорливо помахав «Немексом».

— Ось і все, чуваче. Все, що я знаю. Це неофіційно. Чутки з вулиць. Розумієш, Райкер ніколи не обшукував цього закладу, навіть тоді, як працював у ВЧ. Я веду справи чисто. Я з ним навіть ніколи не зустрічався.

— А Октай?

Джеррі енергійно закивав головою.

— Так-так, Октай. Октай колись займався в Окленді оборудками з запчастинами. Ти, тобто Райкер, колись постійно його обшукував. Пару років тому побив його мало не до смерті.

— Отже, Октай прибіг до тебе…

— Саме так. Він, ну, був сам не свій, казав, що Райкер, певно, мутить якусь аферу. Тож ми прокручуємо плівки з кабінок, влаштовуємо тобі розмову з…

Зрозумівши, до чого ми йдемо, Джеррі затих. Я знову змахнув пістолетом.

— Оце, блін, і все, — в його голосі вчувалася нотка відчаю.

— Гаразд, — я трохи відкинувся назад і навпомацки пошукав у кишенях цигарки, а тоді згадав, що їх не маю. — Ти куриш?

— Курю? Я що, блін, на ідіота схожий?

Я зітхнув.

— Забудь. Як щодо Трепп? Вона здавалася трохи задорогою для твого рівня. В кого ти її позичив?

— Трепп — індивідуалка. Працює за контрактами на кого завгодно. Часом помагає мені.

— Більше не помагатиме. Ти хоч інколи бачиш її справжній чохол?

— Ні. Подейкують, вона в основному зберігає його в льоду у Нью-Йорку.

— Так далеко?

— Десь за годину польоту суборбіталкою.

Мені здавалося, що це ставить її на один рівень з Кадміним. Головорізка планетарного масштабу, а може, й міжпланетного. Вищий флот.

— То на кого вона, за чутками, працює зараз?

— Не знаю.

Я оглянув ствол бластера, наче марсіанську реліквію.

— Та знаєш, — я підняв очі й невесело йому всміхнувся. — Трепп більше немає. Вона позбавлена пам’яті й таке інше. Тобі не слід боятися її продати. Тобі слід боятися мене.

Він пару секунд зухвало подивився на мене, а тоді опустив погляд.

— Я чув, вона робить дещо для Домів.

— Добре. А тепер розкажи мені про клініку. Про своїх витончених друзів.

Мій голос мав залишатися рівним завдяки підготовці посланця, але я, мабуть, поступово втрачав форму, бо Джеррі щось у ньому розчув. Він облизав губи.

— Послухай, це небезпечні люди. Якщо ти врятувався, то краще просто забий. Ти собі не уявляєш, що вони…

— Насправді досить непогано уявляю, — я наставив бластер на його обличчя. — Клініка.

— Господи, це просто мої знайомі. Ну, знаєш, ділові партнери. Вони часом користуються запчастинами, а я… — побачивши моє обличчя, він різко змінив курс. — Вони часом роблять дещо для мене. Це просто бізнес.

Я згадав Луїзу-Аненому та нашу спільну подорож. Відчув, як у мене під оком засіпався м’яз, і ледве стримався, щоб негайно не натиснути на спусковий гачок. Натомість я повернув собі голос і скористався ним. Він нагадував машинний більше, ніж голос дверного робота.

— Ми вирушаємо в поїздку, Джеррі. Тільки ти і я, їдемо до твоїх ділових партнерів. І не намахуй мене. Я вже здогадався, що це по той бік Затоки. А ще в мене добра пам’ять на місця. Поведеш мене не туди — одразу зроблю тобі PC. Ясно?

З його обличчя я здогадався, що ясно.

Та я все одно для певності, виходячи з клубу, зупинявся біля кожного трупа й випалював йому голову до плечей. Після спалення залишався їдкий сморід, який тягнувся за нами з мороку на світанкову вулицю, наче привид люті.

У північній частині Міллспортського архіпелагу є таке село, де рибалка, який мало не потонув і йому пощастило вижити, має поплисти до низького рифу десь за півкілометра від берега, плюнути в океан і повернутися. Сара звідти родом, і вона якось, ховаючись у дешевому болотному готелі від спеки — як у прямому, так і в переносному значенні, — спробувала пояснити мені підґрунтя цього звичаю. Мені це завжди здавалося мачистською фігнею.

Тепер, знову крокуючи стерильними білими коридорами клініки з приставленим до шиї дулом власного «Філіпса», я почав певного мірою розуміти, яка сила потрібна для того, щоби знову влізти в ту воду. Відколи ми спустилися на ліфті вдруге (Джеррі при цьому цілився в мене ззаду з пістолета), мене бив холодний дрож. Після Інненіну я практично забув, як це — по-справжньому боятися, — але віртуальність була помітним винятком із правила. Там людина не має жодної влади, і там може відбуватися буквально що завгодно.

Знов і знов.

Люди у клініці були неспокійні. До них, певно, вже дійшла звістка про те, як із Трепп зробили шашлик, і обличчя співрозмовника Джеррі з екрана біля малопомітних парадних дверей пополотніло, коли він побачив мене.

— Ми думали…

— Байдуже, — відрізав Джеррі. — Відчиняйте двері, блін. Нам треба прибрати з вулиці цей кавалок гівна.

Клініка стояла у старому, збудованому на межі тисячоліть, кварталі, який хтось відремонтував у неоіндустріальному стилі: двері там були розмальовані важкими чорно-жовтими зиґзаґами, фасади — вкриті риштуванням, а балкони — увішані фальшивими кабелями й підйомниками. Двері перед нами розділилися в найвищих точках зиґзаґів і безшумно розсунулися. Востаннє позирнувши на світанкову вулицю, Джеррі штовхнув мене всередину.

Вестибюль теж був у неоіндустріальному стилі — його стіни також були оздоблені риштуванням, а подекуди на них було видно цегляну кладку. В кінці чекала парочка охоронців. Один з них, коли ми підійшли ближче, виставив уперед руку, і Джеррі, вишкірившись, махнув на нього.

— Не треба, блін, мені допомагати. Ви — ті стертки, які дозволили цьому гівнюкові втекти.

Двоє охоронців перезирнулися, і простягнута для потиску рука зробила заспокійливий жест. Вони провели нас до дверей ліфта — як виявилося, того самого вантажного ліфта, на якому я спустився з автостоянки на даху минулого разу. Коли ми вийшли внизу, на нас чекала та сама медична бригада, тримаючи напоготові все для заспокоєння. Медики здавалися нервовими та втомленими. Кінець нічної зміни. Коли до мене підійшла зі шприцом та сама медсестра, Джеррі знову вишкірився. Цей прийом він відточив ідеально.

— До сраки це, — він ще сильніше втиснув «Філіпс» мені в шию. — Він нікуди не піде. Я хочу побачити