Читати книгу - "Коханці юстиції"

Чи й перші дві серії «Фантомаса» ми також дивилися там? Чи того самого літа? Чи, може, все-таки ще попереднього? Хай там як, а «Фантомас» надовго затьмарив собою все інше кіно. Яка там «Діамантова рука»! Які «Невловні месники»! «Весілля в Малинівці»? «Кавказька полонянка»? Нічого подібного. «Фантомас» переможно крокував нашою окремо взятою країною, виносячи мізки й забиваючи подих. Ніде на світі не сприймали його з таким трепетом. Йому вірили беззастережно, він був правдивіший та реальніший навіть за комунізм. «Фантомас» ліпив нас і формував, інспірував та ініціював. Зрівнятися з ним за публічним обожненням не могли не лише передвоєнні «Трактористи», але й «Тарзан» п’ятдесятих. Усі ми — я про тих, чия перша декада життя збіглася з шістдесятими — стали поколінням «Фантомаса». Ми з нього вийшли і в нього, дастьбі, підемо, коли настане на те відповідна мить. Розчинитись у Фантомасі — таке наше остаточне призначення.

9

Але поки що ми з вами ступили в рік 1971-й. Мені здається, то був він, десь між кінцем весни й початком літа. Останнього літа в нашому старому, місцями трухлявому, повному мокриць, рогачів та осиних гнізд рипучому домі на вулиці Гаркуші, колишній Романовського, неподалік Привокзального скверу та залізничної станції.

Збираючись уранці на роботу, мама слухала. Вона не могла жити без обласного радіо з його місцевими новинами та суботніми концертами на замовлення. Також, бувало, вона встигала прокрутити кілька улюблених платівок — тоді ще переважно не з вінілу, а масивніших і твердіших — з шелаку, тих, що мали крутитися зі швидкістю 78 обертів за хвилину, хоч легші, вінілові, на 33 і третину оберта, вже так само водилися в її колекції. У співаків були дивні до непристойності прізвища — Хіль, П’єха. Були ще якісь Майя Кристалінська і Вадим Мулерман. Мама знала всі ті пісні напам’ять, тож, шастаючи помешканням туди й сюди в самій лише комбінації, часто співала разом з ними і зазвичай безсоромно краще за них.

І все ж того ранку вона, збираючись на роботу, слухала не платівки, а репродуктор, увімкнутий ледь не на повну гучність (пані Ірена казала, «на цілий реґулятор»). Під цей інформаційний шумок ми з татом обмінювалися ранковими новинами з Жульвернії. Тож усі ми добряче подивувалися, коли з радіо зненацька залунало: «До вашої уваги Термінове Важливе Повідомлення». Таким голосом це радіо ще не говорило, принаймні на моїй, тоді ще куцій, пам’яті. Можливо, колись давніше, в роки війни, диктори вдавалися саме до таких, останніх, інтонацій. Мені важко порівнювати, але я пам’ятаю те раптове заціпеніння. Далі ж залунало таке: «Шановні громадяни! На березі річки Бистриці Золотої в обласному центрі знайдено обезголовлене тіло чоловіка. Особу вбитого не встановлено. За попередніми висновками судово-медичної експертизи, чоловікові було від 30 до 40 років. Імовірний зріст — 182–185 сантиметрів, статура атлетична, татуювання та інші особливі прикмети відсутні. Правоохоронні органи міста й області просять про допомогу всіх громадян, які можуть володіти інформацією щодо особи загиблого та інших обставин. Телефонуйте 02 або звертайтеся безпосередньо до правоохоронців».

Протягом того ранку це лунало тричі. Згодом те ж оголошення повторили у вечірньому випуску після 18-ї. А також наступного дня — і зранку, і після полудня, і ввечері. А потім знову і знову, ще і ще. Це тривало не менше тижня.

10

Сказати, що моторошна новина зворохобила все наше місто — це нічого не сказати. Річ у тім, що в нас уже порівняно давно нічого не відбувалося. Тим більше, нічого жахливого. Наше місто можна було вважати цілком благословенним і навіть — якби не панівний науково-атеїстичний світогляд тієї пори — богоспасенним. Грізні часи, коли налякані збройним лісовим підпіллям родини партійного активу та вищого командного складу про всяк випадок ночували не у своїх помешканнях типу «люкс», а в казармах військових частин, канули в Лету і здавалися кошмарними снами далекого минулого. Останні політичні процеси над буржуазними націоналістами відшаленіли ще 1965-го. До наступної їхньої хвилі, значно повальнішої (так званої операції «Блок»), залишалося ще добрих півроку, тож ніхто з мешканців нашого міста і країни загалом ще навіть не здогадувався, скільки потаємних ворогів трудящого народу зненацька виявиться поруч з нами і серед нас.

Тобто початок літа року 1971-го можна вважати апогеєм сумирного безподієвого існування, особливо в нашому місті, що до того ж уже деякий час заслужено втішалося найнижчим у республіці рівнем злочинності.

Ну й от вам — обезголовлений труп!

Шок від кривавої сенсації значно посилювався тим, що її отак собі просто-звичайнісінько (щось у лісі здохло?!) транслювали засоби масового інформування, на той час усі без винятку принципово асенсаційні. Це сьогодні нас по всіх каналах напаковують безкінечними звірячими хроніками — цинічними й особливо цинічними, патологічними, апокаліптичними, протиприродними. Ну кого нині могла б узагалі хоч трохи вразити новина про якесь тіло без голови?

Однак у ті часи таких новин просто не існувало. І якщо в тодішніх зведеннях виникало хоч трохи брутальності чи жорстокості, то це мусило стосуватися лише капіталістично занепалого й давно зогнилого Заходу. Це в них, буржуїнів, людей викрадали серед білого дня на вулиці, катували струмом, укочували в асфальт і замуровували в бетон. Нам, маленьким громадянам іншої країни, залишалося все життя невимовно тішитися з тієї щасливої випадковості, що на світ нас було приведено не в якихось остаточно збожеволілих від злочинності США, не в жахному мілітаризованому Ізраїлі чи фашистській Іспанії, не в мафіозній Італії. Як же нам щастило!

З радіо зненацька залунало: «До вашої уваги Термінове Важливе Повідомлення».

Протрансльована з радіорепродуктора новина про жахне вбивство, скоєне в такому провінційному і сумирному населеному пункті, як наш невеличкий обласний центр, об’єктивно завдавала доволі нищівного удару по тій безконфліктній картині світу, що її всіма силами створювала для нас система і передусім школа. Тепер вона — і картина, і система, і школа — гучно затріщала, не витримуючи жодної критики. Навчальний рік саме закінчувався, але ми все ще ходили на так звану виробничу практику, під час якої по п’ять-шість