Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ті, кого немає 📚 - Українською

Читати книгу - "Ті, кого немає"

281
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ті, кого немає" автора Світлана Федорівна Клімова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 110
Перейти на сторінку:
з цією справою протягом дня, не витрачаючи часу на процесуальні дурниці.

Дроба це влаштовувало – в останні місяці він був завантажений понад голову, не мав ані хвилини перепочинку. А тут, власне, і справи поки ніякої не було, а те, що старший слідчий зі своїми операми збиралися робити, могло вважатися грубим і цинічним порушенням закону. Ні тобі санкції на оперативно-розшукові заходи, ні формальних слідчих процедур. Відповідно, й повноважень нуль. Тільки прохання високого начальства, якому не відмовиш. Довелося бігцем перекроїти робочий розклад і зранку скакати прожогом за місто.

Оперативники вже тупцювали біля гаража. Гусельникова, обхопивши обома руками, як баян, свій кофр із апаратурою, про щось балакала з водієм.

– Евеліно Георгіївно! – покликав слідчий, помахавши пухкою кистю з широкою обручкою на підмізинному пальці.– Попрошу пройти з нами.

Він витяг з кишені чималий носовик, обтер лискучі щоки, широкий качиний ніс і глибокі залисини. Голос у слідчого був високий, без модуляцій, як у поганого закадрового перекладача. Підкликавши одного зі співробітників, Дроб упівголоса віддав кілька розпоряджень; потім усі троє попрямували до будинку й піднялися на другий поверх.

Біля кабінету Смагін зупинився, пропускаючи супутників уперед. Дроб зайшов першим і негайно оголосив:

– Геннадій Іванович ввів мене в курс. Тому часу гаяти не будемо. Вас, Савелію Максимовичу, попрошу про одне – якщо не важко, відчиніть збройовий ящик і залиште в такому стані. Гроші, як мені повідомили, лежали в письмовому столі. Покажіть, де саме зберігався ключ.

– Отут. – Полковник опустився навпочіпки перед письмовим столом, Дроб пішов за ним, підсвічуючи ліхтариком. Смагін простягнув руку й показав. Однак додав: – Хоча, можливо, в той момент він перебував у замковій шпарині шухляди письмового столу. Недогляд…

– Це тут, Евеліно Георгіївно, – глухо долинув з-під столу голос старшого слідчого. – Фіксуйте.

Коли обоє випросталися, слідчий мовив, ретельно витираючи долоні хусткою й косячись на годинник:

– Експерт поки займеться кабінетом. Хвилин за двадцять повинна прибути моторка з природоохоронної бази і ще один співробітник. А поки я хотів би оглянути катамаран.

Коли обоє вже спускалися в хол, Дроб запитав:

– Ви не пам’ятаєте, які конкретно речі взяли з собою в поїздку ваші родичі?

– Родичі! – зневажливо пирхнув полковник. – Здається, Валентин прихопив плед, дружина казала. Темно-коричневий, картатий, вовняний. Ще – пластиковий пакет із фруктами. Із цього… з супермаркету «Консоль». Наче все. Я до ладу й не бачив, як вони відчалювали. Зайнятий був.

Вони вже йшли до води. Гравій туго хрускотів під сандаліями слідчого. Жовтий катамаран гойдався біля причалу. Ранковий вітер гнав з боку озера дрібну хвилю, очерет з обох боків проходу, що вів до причалу, шарудів і кланявся.

Дроб спустився в кокпіт, обшарив його, відкрив бардачок, підняв дерев’яні трапики й оглянув днище, не виявивши нічого, крім певної кількості берегового піску, обривків волосіні та підсохлих водоростей. Він знизав плечима, випростався й прислухався.

З озера долинув звук човнового мотора, він наближався. А наступної хвилини швидкохідний дюралевий катер із природоохоронної бази, заклавши пінистий віраж, скинув оберти й ткнувся носом у настил поруч із катамараном.

Помітивши біля керма сусіда-рибінспектора – того, що підібрав на озері порожній катамаран, – полковник кивнув, насилу приховуючи невдоволення. У човні перебувала ще одна людина, але в ній Савелій Максимович із полегшенням упізнав оперативника, якого слідчий нещодавно відправив з дорученням.

Дроб переступив через борт моторки й вагомо опустився на сидіння поруч із рибінспектором. Катер, піднімаючи каламуть на мілководді, відповз назад і розвернувся. Японський двигун заревів на два голоси, ніс суденця задерся, слідчий помахав, і дюралька зникла за очеретами.

Смагін залишився на причалі. Цей Дроб не вважав за потрібне навіть повідомити його, куди рушає і що має намір робити. До біса! Треба взяти себе в руки. Повернутися в дім, випити кави. Піднятися в кабінет, де працює експертка, й відповісти на її питання, якщо такі виникнуть. Не спалювати марно нервових клітин. Скоро все так чи інакше з’ясується.

Полковник несхвально покосився на безхмарне небо – уже добряче припікало – і поліз по мобільний. Номер Родіона вперто не відповідав. Розвернувшись на підборах, полковник покрокував до будинку, й відразу уривчасто задзвонив телефон. Від несподіванки Смагін, навіть не глянувши на дисплей, наблизив слухавку до вуха й гаркнув:

– На зв’язку!

Кілька секунд він уважно слухав. Потім шия та щоки Савелія Максимовича почали червоніти.

– Що-о? – осипло перепитав він, немов не бажаючи вірити вухам. – Це точно? Ти твердо впевнена, Олександро?

Відповіли, судячи з усього, ствердно.

Коли Шаури лишилися позаду, Дроб покопався в кишені просторих бавовняних штанів, витяг звідти складений учетверо папірець і сунув під ніс рибінспекторові, який гнав моторку навскіс до протилежного берега.

– Приблизний маршрут, – промовив він. – Ним і підемо.

Рибінспектор зменшив оберти й потягся до папірця.

– Ага, – кивнув він, – зрозуміло… Зараз, отже, до мису.

Моторка, сповільнившись, повернула до лісистого виступу берега з правого борту, а потім ще раз змінила курс, обминаючи довгу обмілину на краю мису. За мисом відкрилася берегова дуга й великий водний простір у її середині.

– Он воно, Гаврилівське плесо, – крикнув рибінспектор. – Береги тут – гівно. Бурелом та болото. Лосі, буває, вештаються, кабани знов-таки… Зате риба поки є. Не те що під селищем…

– От упритул до берега й давайте. По мілководдю підемо, на найменших. А ти, Пивоваров, – звернувся слідчий до оперативника, який скорчився на задньому сидінні,– дивись уважно.

При самому суходолі, мало не зачепивши дно, човен відвернув і неквапливо поповз уздовж берегової дуги плеса, тривожачи латаття і впритул обминаючи куртини очерету й рогозу. Мотор тихенько буркотів, як чайник у процесі закипання, за бортом повз монотонний пейзаж: прямо від води починалися зарості черемшини й вільхи, заплетені хмелем. Дрімуча берегова кропива навпіл з малинником і ожиною здіймалася в зріст людини, там і тут із води стирчали облизані хвилями топляки. Тільки божевільний поліз би в ці комарині джунглі. Тому Дроб зосередився не на пошуках проходу в заростях, а на нечастих вузьких смужках прибережного піску, де могли зберегтися сліди.

Десь із півгодини моторка по-черепашачому рухалася вздовж закруту. Нарешті за черговою куртиною очерету відкрилася невеличка затока. Слідчий стомлено глянув уздовж берега: скільки їх там ще, таких самих, достоту схожих між собою?

– Гей, гей! – запекло жестикулюючи, заголосив оперативник. – Олегу Степановичу, сюди глянь!

Виявити це місце здалеку було практично неможливо – заважав очерет. На піску крихітного

1 ... 50 51 52 ... 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, кого немає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ті, кого немає"