Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

«А чого я очікував, зробивши вибір?»

Як його внутрішній натовп реготав із цього питання! Хіба ж він не мав завдання, яке слід виконати? Хіба ж це не було квінтесенцією умови, що тримала цей натовп під контролем?

— Маєш завдання, яке слід виконати, — казали вони. — Маєш одну-єдину мету.

«Єдина мета є ознакою фанатика, а я не фанатик!»

— Мусиш бути цинічним і жорстоким. Не можеш зламати довіри.

«Чому ні?»

— Хто склав присягу? Ти сам. Ти вибрав цей шлях.

«Сподівання!»

— Сподівання, створені історією для одного покоління, часто розбиваються в наступному поколінні. Хто знає це краще за тебе?

«Так… розбиті сподівання можуть відчужити всю популяцію. Я сам є цілою популяцією!»

— Пам’ятай про свою присягу!

«Справді. Я нищівна сила, звільнювана впродовж століть. Обмежую сподівання… зокрема й власні. Гальмую маятник».

— А тоді відпускаєш його. Ніколи цього не забувай.

«Я змучений. Ох, який я змучений. Якби ж я міг заснути… справді заснути».

— А ще сповнений жалощів до себе.

«Чому ні? Хто я такий? Найсамотніший із самотніх, змушений дивитися на те, що могло бути. Щодня дивлюся на це… і зараз теж. Хві!»

— Твій перший несамолюбний вибір зараз сповнює тебе самолюбством.

«Мене оточує небезпека. Мушу носити своє самолюбство як обладунок».

— Існує небезпека для кожного, хто торкається тебе. Хіба ж це не твоя справжня природа?

«Небезпека навіть для Хві. Любої, найдорожчої, любої Хві».

— Ти звів високі стіни лише для того, щоб сісти серед них і жаліти себе?

«Стіни зведено, бо в моїй Імперії вивільнилися великі сили».

— Це ти їх вивільнив. Підеш тепер на компроміс із ними?

«Це зробила Хві. Ніколи досі такі мої почуття не були настільки могутніми. Кляті іксіани!»

— Як цікаво, що вони змушені були атакувати тебе плоттю, а не машиною.

«Бо вони розкрили мою таємницю».

— Ти знаєш протиотруту.

Від цієї думки велике тіло Лето здригнулося по всій довжині. Він добре знав протиотруту, яка раніше завжди діяла: загубитися в минулому. Навіть Сестри Бене Ґессерит не могли влаштувати собі такого сафарі, подорожуючи в глибину, уздовж осей пам’яті назад, повертаючись аж до меж клітинної свідомості чи зупиняючись по дорозі, щоб утішитися витонченими чуттєвими насолодами. Якось після смерті надзвичайно досконалого Дункана він відвідав видатні музичні концерти, збережені в пам’яті. Моцарт швидко його втомив. Претензійний! Але Бах… о, Бах.

Лето пам’ятав свою тодішню радість.

«Я сів біля органа й дозволив музиці мене затопити».

Лише три епізоди з усієї пам’яті могли дорівнятися Бахові. Навіть Лікалло не був кращим, так само гарним, але не кращим.

Жінки-інтелектуалки були б правильним вибором для цієї ночі? Бабка Джессіка належала до найкращих. Але досвід підказував, що хтось настільки близький, як Джессіка, не врятує його від теперішньої напруги. Пошуки мусили сягнути значно глибше.

Він уявив опис такого сафарі якомусь благоговійному гостю, цілковито уявному гостю, бо ніхто не смів питати про святу справу.

— Я відступаю всередину крізь летючі зграї предків, полюючи вздовж приток, кидаючись у закутки й щілини. Ти не розпізнаєш багатьох їхніх імен. Хто й коли чув про Норму Ченву? А я жив її життям!

— Жив її життям? — спитав уявний гість.

— Звичайно. Інакше нащо тримати довкола себе предків? Думаєш, це чоловік спроєктував перші космічні кораблі Гільдії? Ваші історичні книжки запевнили тебе, що це Аврелій Венпорт? Вони брешуть. Це була його коханка Норма. Подарувала йому проєкт і п’ятьох дітей. Він вважав, що його его не прийме меншого. Врешті-решт, усвідомлення, що він насправді не відповідає власному образу, його знищило.

— Ти жив і його життям?

— Аякже. Я пройшов шляхами далеких мандрівок фрименів. Лінією свого батька та інших повернувся до Дому Атрея.

— Яка блискуча лінія!

— Із чималою кількістю дурнів.

«Мені потрібно розважитися», — подумав він.

Чи годиться на такий випадок тур сексуальними розвагами й походеньками?

— Ти й гадки не маєш, які внутрішні оргії мені доступні! Я винятковий підглядач — учасник(и) і спостерігач(і). Неосвіченість і непорозуміння в сексуальній сфері викликали силу-силенну лих. Якими страшенно обмеженими ми були, якими убогими!

Проте Лето знав, що не може зробити такий вибір, не цієї ночі, не тоді, коли Хві в його місті.

Може, вибрати перегляд військових діянь?

— Котрий з Наполеонів був найбільшим боягузом? — спитав він уявного гостя. — Я не розкрию цього, але знаю. О так, знаю.

«Куди я можу піти? Усе минуле відкрите мені, куди я можу піти?»

Борделі, жорстокості, тирани, акробати, нудисти, хірурги, чоловіки-проститутки, музиканти, маги, знахарі, жерці, ремісники, жриці…

— Чи ти усвідомлюєш, — питав він свого уявного гостя, — що хýла[5] зберігає найдавнішу мову жестів, якою володіли колись тільки чоловіки? Ти ніколи не чув про хулу. Звичайно. Хто ж тепер її танцює? Хоча танцівники зберегли багато речей. Значення загубилися, але я їх знаю.

Одної ночі я був низкою халіфів, що несли іслам на схід і захід — у довгій подорожі крізь віки. Не вганятиму тебе в нудьгу подробицями. А зараз іди собі, гостю!

«Як це спокусливо, — подумав він, — цей поклик сирен, що манить жити лише в минулому.

І яким даремним стало це минуле через проклятих іксіан. Яке нудне минуле, коли Хві тут. Вона прийшла б до мене, якби я покликав. Але я не можу її покликати… не зараз… не цієї ночі».

Минуле далі спокушало.

«Я міг би влаштувати паломництво у своє минуле. Це не мусить бути сафарі. Я можу піти сам. Паломництво очищає. Сафарі робить мене туристом. Це інша річ. Я міг би піти наодинці у свій внутрішній світ.

І ніколи не повернутися».

Лето відчув неуникність того, що цей стан сновидінь урешті його піймає.

«Я творю особливий стан сновидінь у всій Імперії. У цьому сні постають нові міфи, нові напрямки, нові рухи. Нові… нові… нові… Ці речі виринають із моїх сновидінь, із моїх міфів. Хто більш вразливий до них, ніж я? Мисливець потрапляє у власні сіті».

Тоді Лето збагнув, що він опинився в становищі, для якого не існувало протиотрути — минулого, сучасного чи майбутнього. Його велике тіло здригалося і тремтіло в мороку аудієнційного покою.

Біля входу одна Рибомовка-вартівниця прошепотіла іншій:

— Бог стурбований?

А товаришка відповіла:

— Гріхи цього світу стурбують будь-кого.

Лето чув їх і