Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

Лето прибрав похмурого виразу й глянув на Люзієл, знаючи, що це лише посилить їхнє збентеження.

— Звертаю твою увагу, Марку Клер Люзієл, на урок, що стосується давніх надмашинних суспільств, який ти, схоже, не вивчила. Самі пристрої виробляють у тих, хто до них вдається, рефлекс використовувати одне одного так, як використовують машини.

Він перевів увагу на Монео.

— Монео?

— Я бачу його, Владико.

Монео витяг шию, глянувши над делегацією Бене Ґессерит. У протилежні двері ввійшов Дункан Айдаго й закрокував відкритою підлогою покою до Лето. Монео не розслабився, не зменшив ні чуйності, ні недовіри до Бене Ґессерит, але розпізнав природу лекції Лето. «Він випробовує, завжди випробовує».

Антеак кашлянула.

— Владико, а що з нашою винагородою?

— Ви відважні, — промовив Лето. — Тому, без сумніву, вас і вибрано для цього посольства. Дуже добре, на наступне десятиліття я підтримуватиму ваше пожалування прянощів на теперішньому рівні. Крім того, проігнорую те, що ви намагалися зробити з есенцією прянощів. Хіба я не щедрий і не великодушний?

— Найщедріший із щедрих, Владико, — сказала Антеак, а в її голосі не було й сліду гіркоти.

Дункан Айдаго проминув жінок, зупинився біля Монео й глянув на Лето.

— Владико, сталися…

Урвав і глянув на двох Превелебних Матерів.

— Кажи відверто! — звелів Лето.

— Так, мілорде, — підкорився він, хоч і неохоче. — Ми зазнали атаки на південно-східній околиці міста. Я вважаю, що це спроба розпорошити нашу увагу, бо зараз з’явилися повідомлення про акти насилля в місті та Забороненому Лісі — багато дрібних рейдерських груп.

— Полюють на моїх вовків, — сказав Лето. — У лісі і в місті полюють на моїх вовків.

Брови Айдаго звелися, чоло здивовано зморщилося.

— Вовки в місті, мілорде?

— Хижаки, — промовив Лето. — Вовки — для мене нема особливої різниці.

Монео зітхнув.

Лето всміхнувся йому, думаючи, як це прекрасно — бачити мить усвідомлення, мить, коли з очей спадає завіса, а розум відкривається.

— Я привів сюди значні сили вартівниць для охорони, — сказав Айдаго. — Вони розставлені по…

— Я знав, що ти це зробиш, — перебив його Лето. — Тепер уважно слухай, а я розкажу тобі, куди послати інші твої сили.

Тоді як Превелебні Матері благоговійно спостерігали, Лето виклав Айдаго точні місця засідок, з подробицями описавши силу кожної і навіть додавши певну інформацію про персональний склад, час, необхідну зброю, детальну розстановку в кожному місці. Містка пам’ять Дункана реєструвала кожну інструкцію. Він був надто поглинутий цим викладом, щоб спитати, аж доки Лето не замовк, але тоді на його обличчі з’явився вираз здивованого остраху.

Для Лето це було однаково що заглянути до найважливішої частки свідомості Айдаго й прочитати його думки. «Я був довіреним солдатом першого Владики Лето, — міркував Айдаго. — Той Лето, дід цього, порятував мене й забрав до своєї господи як сина. Але навіть якщо той Лето веде якесь існування всередині цього… це не він».

— Мілорде, навіщо тобі я? — спитав Айдаго.

— Ти сильний і вірний.

Айдаго труснув головою.

— Але…

— Ти підкоряєшся, — промовив Лето й зауважив, як увібрали ці слова Превелебні Матері. «Правду, лише правду, бо вони Правдомовиці».

— Бо я маю борг перед Атрідами, — сказав Айдаго.

— Це те, на що ми покладаємо довіру, — погодився Лето. — І, Дункане?

— Мілорде? — Голос Айдаго підказав, що він знайшов ґрунт, на якому міг стояти.

— Залиш бодай одного вцілілого на кожному місці сутички, — сказав Лето. — Інакше наші зусилля пропадуть намарно.

Айдаго знову кивнув і вийшов, крокуючи через залу так, як і прийшов сюди. А Лето подумав, що потрібне вкрай чутливе око, аби розгледіти, що виходить інший Айдаго. Геть не такий, як увійшов.

— Це через шмагання того Посла, — сказала Антеак.

— Звісно, — погодився Лето. — Докладно поінформуй про це свою Настоятельку, незрівнянну Превелебну Матір Сьяксу. Скажи їй, що миліше мені товариство хижаків, аніж жертв.

Глянув на Монео, що максимально зосередився.

— Монео, у моєму лісі не стало вовків. Їх слід замінити людськими вовками. Простеж за цим.

* * *

Стан пророчого трансу не схожий на жоден інший візіонерський досвід. Це не відступ від стихійного виставляння чуттів напоказ (як у багатьох інших трансових станах), а занурення у множинність нових рухів. Предмети рухаються. Це найвищий прагматизм у множині Нескінченностей, вимогливе розуміння, у кінці якого сягаєш стану неперервного усвідомлення, що Всесвіт рухається сам по собі, що змінюється і він, і його закони, що через цей рух ніщо не лишається сталим чи абсолютним, що механістичні пояснення будь-чого можуть діяти лише в цілковито закритих системах, а коли стіни падають, разом із ними руйнуються і розсипаються давні пояснення, розвіяні новими рухами. Те, що ти бачиш у цьому трансі, протвережує, а часто — руйнує. Маєш докласти найвищих зусиль, щоб зберегти цілісність, але все одно виходиш із цього стану глибоко зміненим.

Викрадені журнали

Тієї ночі після аудієнційного дня, коли інші спали, воювали, бачили сни й помирали, Лето спочивав в аудієнційному покої на самоті, лише з кількома вірними вартівницями-Рибомовками при входах.

Він не спав. Його мозок вирував, збурений неминучістю та розчаруванням.

«Хві! Хві!»

Тепер він знав, чому до нього послали Хві Норі. Як добре він знав!

«Мою найпотаємнішу таємницю розкрито».

Вони розкрили його таємницю. Хві є доказом цього.

Думав безнадійну думу. Чи можна цю жахливу метаморфозу повернути назад? Чи може він повернутися до людського стану?

«Це неможливо».

Навіть якби це було можливим, процес зайняв би стільки ж часу, скільки знадобилося, щоб досягти нинішнього стану. Що зостанеться від Хві за понад три тисячі років? Сухий пил і кості в крипті.

«Я міг би вивести схожу на неї й підготувати для себе… але це була б не моя ніжна Хві».

А що станеться із Золотим Шляхом, коли він дозволить собі зосередитися на самолюбних цілях?

«До біса Золотий Шлях! Хіба ж ті божевільні дурні думали колись про мене? Та де там!»

Але це неправда. Хві думала про нього. Поділяла його кару.

Це були думки