Читати книгу - "Покохай мене, Юлія Бонд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Хто? – охриплим від сну голосом.
– Насте, це Ліда.
Ліда? Що за нафіг?
Відчинивши двері, впускаю Ліду до квартири. Клацаю вимикачем у коридорі та жмурюсь, осліпнувши на якусь мить від яскравого світла лампи.
Ліда виглядає схвильовано, дихає часто і важко, немов бігла сходами не один поверх.
– Лідо, трапилося щось?
– У тебе чому телефон вимкнений? Мені на телефон прийшла пожежна тривога – спрацювала сигналізація.
Я туго розумію. Тривога. На телефон. Пожежна сигналізація.
Що-о-о?
– Студія… – губи німіють, велике тремтіння по всьому тілу.
Ліда струшує мене, схопивши за плечі:
– Насте, збирайся! Ну, швидше ж! Я з татом приїхала на машині, він чекає під під'їздом.
– Так. Так збираюсь.
Ще до кінця не усвідомлюючи, що це вперше за весь рік, коли спрацювала пожежна сигналізація, я бреду до кімнати. Включаю світло, відчиняю шафу: джинси, майка. Вдягаюсь на автоматі. Це потім я зрозумію, що це була захисна реакція психіки – заперечення.
За п'ять хвилин ми з Лідою вже сидимо в авто її батька. Я сумбурно розумію, що робитиму, коли машина приїде на Хіміків. Відчужено дивлюся у вікно на нічне місто, а перед очима все миготить кружальцями, як ефект боке на фотографії.
Машина гальмує за десяток метрів від фотостудії, а я вже готова вистрибнути на ходу – величезну пожежну машину я побачила здалеку, як і стовп диму.
Господи…
Відкривши в машині задні дверцята, я відразу зриваюся на біг. А там все вогнем палає, очі щипає від їдкого диму. Але я не хочу вірити, що моє дитятко… моє найдорожче, ні.
– Дівчино, ви куди? Туди не можна, – хтось хапає за руку, але я примудряюся вирватися і знову біжу, перестрибую через пожежний шланг.
Вже біля самого входу до студії я розумію, що язики полум'я надто великі – не пройти та й не дають мені цього зробити. Один із пожежників блокує вхід. Кричить на мене, завзято розмахуючи руками. Але хіба я зараз можу його чути?
***
За вікном ще темно, а я вже в кізяках. Сиджу на чужому дивані в чужій кухні та вбиваюсь в мотлох. Ліда привезла мене до себе додому, а я і не чинила опір, перебуваючи в такому стані "ось-ось на межі".
– Тату, йди спати. Я з Настею посиджу, – каже Ліда, а я відриваю погляд від порожньої чарки та дивлюсь на батька Ліди, натягнуто йому посміхаюся.
– У вас хороша дочка, Володимире. Пишайтесь нею.
Чоловік киває і мовчки покидає кухню. І я раптом розумію, що створюю проблеми чужим людям: нажерлася тут як свиня, сиджу і намотую соплі на кулак.
– Лідо, я поїду.
– Та куди ти поїдеш, Насте? Залишайся.
– Ні, поїду, – побачивши нахмурене чоло Ліди, додаю: – Та не хвилюйся ти так. Що зі мною станеться? Вішатися я точно не збираюся. Подумаєш… Лише згоріла моя мрія, моя фотостудія.
Потік сліз бризкає з очей. Здається, так багато як за останні дві години, я ніколи не плакала. Та що там плакала? Сука! Мені ніколи так не було боляче. Навіть на весіллі Потоцьких я не відчувала себе такою нікчемністю.
– Я боюся тебе відпускати одну.
– Хвилинку…
Схопивши мобільний, дзвоню Данилові. Цікаво: чи приїде за мною або ж ні? Хоча він теж може, як і я, ставити телефон на режим "не турбувати". Тоді динамо.
Потоцький відповідає після п'ятого гудка, коли я вже збиралася покласти слухавку.
– Алло, – сонним голосом.
– Даню, забери мене.
– Ти де? – питаю адресу у Ліди, диктую його Данилові: – Буду за пів години.
Він кладе слухавку, а я тягнуся за вже майже порожньою пляшкою віскаря чи бренді, та пофіг мені взагалі на цю хрінь, головне – вона реально заспокоює.
Тільки-но починає світати. Данило дзвонить на мобільний, каже, що вже приїхав.
Сунувши айкос з мобільником у рюкзак, прощаюся з Лідою. За кілька хвилин тягну ручку на хвіртці вниз, виходжу за двір. Білий “Ровер” з увімкненими фарами поблизу мене, отже, все гаразд. Він тут, приїхав на мій перший поклик.
На ногах, що хитаються, йду до машини, насилу забираюся в салон і, не кажучи ні слова, падаю Данилу на груди.
Знову сльози та соплі. У грудній клітці пекельний біль, ніби під ребра загнали гострий клинок.
Він обіймає мене мовчки, дозволяє плакати. Я втикаюсь носом кудись в область його шиї та тремтячими губами видаю якісь нелюдські звуки.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покохай мене, Юлія Бонд», після закриття браузера.