Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— Ну як розвідка? — запитав.

— Тамара здалася мені адекватною, — сказала Лариса. — Вона не схожа на психічно хвору, але я б на твоєму місці версію про неї не відкидала.

— Я так і зроблю, — всміхнувся Анатолій. — Почаюємо разом?

— Залюбки! — погодилася Лариса.

Розділ 56

Марина прокинулася раніше за Славу й могла досхочу дивитися на коханого, що спокійно спав поруч. Жінка вглядалася в риси любого обличчя, зупиняла погляд на невеликій горбинці на переніссі, торкалася пальцями цупкого волосся. Марина не плекала надій, що Слава покличе її в те своє життя, про яке вона так мало знала, тому намагалася насолодитися кожною проведеною поруч із коханим миттю, запам’ятати все, що було, аби потім діставати із самотньої зболеної душі приємні спогади й жити ними. Слава жодного слова не зронив про те, що вони будуть разом. Марина почувалася вдячною навіть за те: чоловічих побрехеньок і обіцянок жінка наїлася під саму зав’язку. Хотілося відвертості та щирості від коханого чоловіка. До сьогодні він нібито їй не брехав. Те, що зустрічався з Тамарою, просто приховав — так думала Марина, шукаючи вчинку Слави виправдання. Крім того, її й досі мучило почуття провини перед подругою, що залишила її сам-на-сам із проблемами. Марина щодня збиралася відверто поговорити з Тамарою та не наважувалася: здавалося, один необережний крок — і її крихке щастя розсиплеться дрібними уламками.

Марина тихенько вислизнула з ліжка, взяла зі столу свій мобільний і подалася на кухню. Їй хотілося потішити коханого чимось смачненьким. Жінка вийшла надвір: під парканом у дворі вона ще вчора помітила кілька кущів малини зі стиглими ягодами.

— Якщо дощ не позбивав, то зроблю млинців із малиною, — думала.

Вона зібрала у кружку ягоди, які ще були на кущах, повернулася до будинку, зробила тісто. Доки поралася біля сніданку, вирішила зателефонувала подрузі. Марина знала, що Тамара встає рано, тому сміливо набрала її номер. Так і було — Тамара відразу відповіла. Марина поцікавилась, як там її люба подруга. Тамара розповіла про свій експеримент із лічилкою.

— Це означає, що ночами приходить хтось зі знайомих? — запитала Марина.

— Та я це й раніше підозрювала: Барс чужих у двір не пускає, — відповіла Тамара. — Майже впевнена, що то все Толикові витівки. До речі, у нього вже нова пасія.

— Та ти що?! Я ж тобі казала, що не можна такого чоловіка випускати з рук!

— То забери його собі! — невдоволено кинула Тамара.

— Вибач. Не хотіла тебе образити.

— Проїхали. Я зовсім не жалкую, що порвала з ним.

— Дай Боже, щоб і потім не пожалкувала. Томо, я вже скучила за тобою.

— Я також.

— То запроси нас до себе, ми заскочимо, посидимо, поговоримо.

— Ці дні прибирала, — пояснила Тамара. — Днів за два все закінчу й тоді прошу, будь ласка.

— Ти не проти, що ми прийдемо удвох?

— Звісно, ні. Так буде навіть краще, — сказала Тамара.

Потеревенивши з подругою, Тамара заходилася порядкувати на веранді. Здавалося б, невелике приміщення, а як почала копирсатися у всіх столиках і шафах, то вбила майже цілий день. Приготувавши нехитру вечерю, жінка продовжила свої міркування над способами виявити свого нічного гостя. Нічого іншого, як написати на картоні «Хто ти?», Тома не вигадала. Повагавшись, вона поставила наприкінці три знаки запитання, віднесла аркуш на ґанок, як і раніше, притиснула його камінцем і залишила маркер. На те, що їй хтось розкриє своє ім’я, Тамара особливо не сподівалась, але все ж. До того ж мала передчуття, що це стане останньою їхньою перепискою. Тамара вже не раз думала про те, щоби не лягати спати вночі, а чатувати біля вікон на ту людину, яка сколихнула її спокійне, розмірене життя, але щоразу, з настанням темряви, починала боятися. Жінку терзало і бажання дізнатися, хто її нічний візитер, і дивний страх з’ясувати правду.

«Іноді правда виявляється страшнішою за невідомість», — знову подумала Тамара, вимикаючи світло.

Десь далеко гриміло, а небо спалахувало рожевим світлом.

— Знову дощитиме, — промовила Тамара, — як у тропіках: удень сонце, вночі — дощі.

Попри те що в кімнаті стояла задуха, Тамара не наважилася відчинити на ніч бодай одне вікно. Вона спітніла і, щоб відволіктися, знову поринула у спогади. Жінка розповіла Славі про те, як Галинин син опинився в неї. Це сталося тоді, коли Марк пішов із життя. Незадовго до цього її чоловік почав підозрювати Тамару у зраді, хоч та ніколи навіть в думках такого не мала. Їй часто доводилося після роботи їхати до Галини, бо після того, як у неї забрали сина, сестра взялася пиячити щоденно. Тамара виганяла її «друзів», доводила сестрі, що та має всі шанси повернути Олежика, якщо виправиться. І саме тоді Тамара зрозуміла, що завагітніла. Вона сходила на прийом до лікаря, і той підтвердив її припущення. Жінка розгубилася: з одного боку — Маркові підозри, що у дружини є коханець, а з іншого — незапланована вагітність. Виснажена роботою, проблемами сестри, підозрами чоловіка, Тамара не знала, що їй робити. Пройшовши УЗД, вона дізналася, що чекає на дівчинку. Назовні спливли всі посіяні в душу Баулею страхи. Тамарі снилися жахіття, нібито вона народжує дівчинку то без голови, то без рук і ніг. Ці страхи росли в ній доти, доки вона, жодного слова не зронивши Марку, пішла на аборт. Чоловік випадково натрапив на лікарняну довідку й улаштував справжній допит. То була їхня перша й остання сварка. Тамара сказала, що перервала вагітність, але чому — не зізналася. Марк зрозумів її вчинок по-своєму, дорікнув, що завагітніла не від нього, тому й позбулася дитини. Тамара плакала, присягалася всім для неї святим, що не зраджувала. Марк ніяк не міг утямити, чому дружина вирішила все без нього, коли до цього навіть на найменший крок не наважувалася. Марк називав її самостійність неприпустимою, якщо вони — родина.

— До цього я почувався твоєю половинкою, — сказав він Тамарі, — а зараз ми ніби відокремилися. Ти це відчуваєш, я — також. Нам погано так, адже ми звикли жити, мов сіамські близнюки. І я не знаю, як бути далі. Без тебе не можу, а з тобою почуваюся зневаженим.

— Нам треба зробити перерву у стосунках, поки вони не зайшли у глухий кут, — запропонувала тоді Тамара.

Вона нагадала,