Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

— Вона лікувалась заради мене, а я постійно її вимагав. Нескінченно. Чому ти не прийшла на свято в садочку, мамо? Чому не забрала мене з садочку, мамо? — він розпалюється все більше і більше, погляд стає жорсткішим, а рухи все менш контролюються. Зараз. Саме зараз те, що він каже, йде від серця, з його душі, — Чому ти так пізно повернулася, мамо? А вона вмирала! Вмирала, доки я, її син, возив шмарклі по асфальту і нескінченно канючив!

— Макаре, ти був надто маленьким, ти не міг зрозуміти!

— Батько мені пояснював! — схоплюється з місця, — намагався пояснити! Мамі треба відпочити. Дай мамі час полежати. Він спокійно просив мене, а я репетував на весь будинок і тоді їй доводилося вставати та йти до мене! Слабка, після процедур, вона йшла і заспокоювала мене!

Він кидається. Я раптом різко бачу перед собою того самого маленького хлопчика, якому так не вистачало мами і зараз теж. Він намотує кола, не дивиться на мене, тому я встаю, різко відсунувши стілець і, підійшовши, просто беру його обличчя у долоні. Він робить крок назад і виходить, що я наступаю, але рук не відводжу і погляду також. Дивлюся прямо у вічі кольору неба, такі ж, як і в мене.

— Тобі було п'ять, — говорю спокійно і повільно.

— А потім дев'ять,— опирається він. Макар вселяв собі цю думку довгі роки і одного мого слова зовсім недостатньо, — Вона сказала перед смертю: «Я б вибрала не робити хімію, якби знала, що це так надовго забере мене в тебе. Я хотіла б відвідати кожне твоє свято, робити з тобою вироби і забирати тебе з навчання. Вибач мені, синку». Вона померла з почуттям провини, Аріно.

— Ні. Їй було шкода, — Макар знову робить крок назад, але я не даю йому відсахнутися, — Їй було шкода, що вона провела мало часу з тобою, бо їй теж тебе не вистачало. Саме тебе. З усіма капризами, криками, нервами і сміхом. І шкодувала вона, що пропустила стільки, бо вже тоді напевно знала, що хімія марна. Вона шкодувала про минуле та майбутнє. Тому що зараз вона дивиться на тебе з неба і пишається. Пишається, що ти виріс сильним та готовим брати на себе відповідальність. Приїхати з долмою і дорогою захистити дівчину від шпани. І влаштувати таке, як сьогодні. Вона пишалася б, що ти стаєш справжнім юристом і поєднуєш роботу з навчанням, я точно знаю. І напевно шкодує, що не може сказати тобі це в обличчя. Тобі нема в чому звинувачувати себе, Макаре. Вона була тоді щаслива, бо ти був поруч. Ти. Її рідний син.

Він дивиться на мене довго. І поки я говорила, бачила, як змінювалося його обличчя. Від розгніваного, злого, майже лютого… І яким воно тепер стало: складка між брів розгладжувалася, а загострені риси обличчя пом'якшувалися.

Поки його очі не застелила пелена зі скупих чоловічих сліз, але таких рятівних для нього в цей момент. Макар згріб мене в оберемок, зробив кілька кроків, ногою розвернув до себе стілець і сів на нього зі мною на руках. Він обіймав мене, зариваючись у волосся, а я слухала звук його швидко-швидко стукотючого серця, зовсім як моє.

Ця розмова сьогодні означала набагато більше, ніж романтична вечеря. Він довірився мені, відкрився, відкрив душу, підставивши її тільки мені і холодній ночі, і мені вдалося її зігріти.

— Яка ж ти особлива, Аріно, а я такий дурень, — шепотів він, а я знала: він думає, що зіпсував вечерю. Дурний.