Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Ми заходимо на кухню. На столі стоять цукерки та набір із якогось печива, і я усміхаюся від того, що стає світло на душі. Одразу видно, що у цій квартирі живе дитина.

— Ми спочатку поговоримо віч-на-віч, не хочу, щоб вона чула і злякалася, — Олеся дивиться куди завгодно, тільки не на мене. — Чогось хочеш?

— Ні, дякую. Можемо відразу перейти до справи, — вона запитливо дивиться на мене. — Я бачу, що тобі не терпиться перейти до якоїсь частини, де я маю кричати, тому ти відправила Дашу до сусідки.

— Андрію, — зітхає вона. — Все набагато складніше. Пробач мені, я знаю, що винна перед тобою, але мені тоді не до тебе було і не до твого життя, я боялася зробити різкий рух, щоб не втратити її. А ти своїми пригодами просто не залишив мені вибору. Мені шкода, і більше я не знаю, що маю сказати.

— Справді, — сідаю на стілець, складаючи руки в замок. — Почни з самого початку.

Мабуть, Олесю вибиває з рівноваги мій спокій, це не те, на що вона розраховувала, тому почала метатися маленькою кухнею і переставляти посуд з одного боку в інший.

— Як ти розумієш, це була та ніч, у моїй студії, — починає вона, і я просто дивлюся на неї впритул. — Остання наша ніч.

Я одразу згадав, про яку ніч вона говорить, але, помітивши її збентеження та червоні щоки, вдаю, що не розумію, про що мова.

— О, ну не прикидайся, що тобі соромно, Лисичко, — відверто насміхаюся я. Мені раптом стає так легко, наче вся напруга у тілі зникла. — Гаразд, я зрозумів. Чому не сказала, коли підписувала папери на розлучення? Ти знала тоді?

— Знала, — коротко відповідає вона.

— І мовчала. Була настільки розлючена, що вирішила просто мовчати?

Стаю з кожним словом серйознішим і ясно даю зрозуміти, що я все-таки Андрій Заремський і мене варто боятися більше, ніж тиснути на жалість.

— Ти розумієш, що я можу забрати Дашу? — різко питаю я. Сам не очікував від себе такого питання, але слово — не горобець.

— Що? — Олеся витріщає очі й різко встає. — Ти не посмієш!

— Ще як посмію, це моя донька, і вона досі про це не знає, а ти, Олесю, позбавила мене можливості бути із нею протягом усього її життя, — взагалі я таке не планував, але, мабуть, від нервів мене понесло.

— Андрію...

— Що “Андрію”? На що ти очікувала? Що я тебе зрозумію? Так ось Олесю, я тебе не розумію, ти зробила мені боляче і знаєш що? Я можу зробити тобі ще болючіше, і навіть знаю, з чого почати. Скажи, це була помста? Чи я такий мерзотник, що навіть на новину про дитину не заслужив? Але ти не тільки зробила гірше мені, ти зробила гірше Даші, бо три з половиною роки дитині не було кого називати татом. Чи було? Чи ти спочатку збиралася піти, просто підлаштувала все так, що я зрадник, а ти свята? Якби я все це дізнався, то подумав би, що вона не моя, але з її зовнішності можу точно сказати, що Даша — Заремська. Я бачу це. Ти так легко від мене пішла? Практично не боролася за нас.

Говорю їй все це в обличчя і бачу, як моя дружина розпадається на дрібні уламки. Вона була готова до образливих слів, але, мабуть, не настільки й не таких образливих.

— Що ти верзеш? Ти сам обрав свою помічницю, я приходила до тебе, але ти був зайнятий з нею, і я вирішила… — Олеся в розпачі закриває обличчя долонями.

Намагаюся згадати, коли це я був зайнятий з Веронікою, адже, по суті, я її звільнив під час шлюборозлучного процесу. Звісно, не без втрат для себе, але, слава Богу, на сьогодні від неї ні слуху ні духу.

— Ти не забереш Дашу в мене, якщо треба буде, я краще тебе вб'ю, але дитину не віддам, — заливається сльозами Олеся, а я стою як бовдур і не знаю, що робити. Я так давно не бачив, як вона плаче, що якось розгубився. — Вона — все, що я маю, все моє життя, Андрію. Ти ж знаєш, через що мені довелося пройти, ти все знаєш, навіщо ти так говориш?

Тепер Олеся відверто ридає, зігнувшись навпіл, і мені так стає шкода цю жінку, що серце зупиняється. Я бачив її падіння колись і знаю, що, можливо, погарячкував.

Так, вона винна, що нічого не сказала мені, але хіба це зараз важливо, коли я зрозумів, що Даша — це послання Олесі та її подарунок долі? І як би я не сердився і не виступав зараз, не зміг би відібрати те єдине, що зробило щасливим мою, колись кохану, жінку.

Нехай розкриються небеса, але такого болю ніколи не завдам їй. Те, що довелося пережити Лисичці, не побажаю нікому. Сам Бог послав їй дитину за всі сльози, то хто я такий, щоб забирати в неї цей дар?

Тому, присівши поряд з нею на підлогу, обіймаю і ніжно гладжу її волосся, щоб вона зрозуміла — я їй не ворог. Я прийшов із миром.