Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

– Сама, бо якби тебе і попросила, все одно б як завжди не погодився!

Я мовчав, тягнучи її за собою засніженим полем. До самого дому не розмовляв, як горошину зі стручка з куртки Дару вилущив, зняв кросівки і свої лахи поруч покидав.

– Яр вона дивилася…  - не зміг не дорікнути ще раз я і потягнув її за руку на другий поверх. - Лізь в душ бігом – он вже синя вся!

Дивлюсь, як одяг намагається зняти задубілими пальцями.

– Дай я сам, - відштовхнув її руки, скинув все і під воду запхав. – Гарячу не роби, спочатку теплу.

Сам від люті холоду не відчуваю, та обоє ж поки дерлися нагору нахапали снігу повну пазуху. Стоїть, під водою труситься. Приєднався. Хоч і сильно ще сердився, а обійняв і притулив до себе. Вона мовчала, тихо сопіла мені в груди, охопивши за талію. Коли помітив, що вже трохи відтанула, температуру збільшив, і стояв впритул аж поки не відчув, що її шкіра теплою стала.

– Все, вилазь.

Оглянув плече – вдало на нього гепнулась, на щастя. Подав їй рушника, собі взяв. Поки вона себе витирала, помітив своє відображення у дзеркалі.    

– Йосип босий! Я тепер точно як той літературний персонаж: лоб подертий, окуляри є, навіть паличку маю. Все трохи неканонічне, та в цілому…

Мені сміятись не хотілося, та Дара не стримувалась.

– А скажи мені, герой казки, а де ж ту свою чарівну паличку подів? – крізь сміх промовила вона.

Я здивовано роззирнувся на всі боки, та відповіді на запитання не знайшов. Трясця! Загубив ціпок десь, здається… Я дійсно не пам’ятаю де він подівся після того, як з його допомогою на схил видерся. Все ще сміючись, Дара підійшла до мене і заглядаючи в мої своїми очима з бісенятами, промовила:

– Ти не те що без тростини сюди мене тягнув, зі злоби чи переляку навіть кульгати іноді забував.

Її руки обвились навколо мене.

– Все, Вадим, капець, ніякої казки не вийде – що за магія без чарівної палички?

– Буде тобі магія, ще кращу чарівну паличку маю.