Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Червоний Голод. Війна Сталіна проти України 📚 - Українською

Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України" автора Енн Аппельбаум. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 51 52 53 ... 146
Перейти на сторінку:
СВУ і «петлюрівців» триватимуть до кінця десятиліття. Коли ми оглядаємося назад, то розуміємо, що 1932–1933 роки були лише передвісником терору, що сягнув свого апогею на всій території СРСР у 1937–1938 роках. Усі складові «Великого терору» — підозра, істерична пропаганда, масові арешти відповідно до створених центром схем — усе це вже було в Україні на початку голоду. Насправді, параноя Москви щодо можливості контрреволюції в Україні продовжувалася і після Другої світової війни, і протягом 1970-х, і навіть у 1980-ті роки. Цьому навчали всі наступні покоління співробітників служби безпеки — від ОГПУ до НКВС, і до КДБ, так само, як і всі покоління партійних лідерів. Можливо, це позначилося навіть на мисленні пострадянської еліти, незважаючи на те, що СРСР вже давно немає.

7

Провал колективізації, 1931–1932

Ми можемо втратити Україну...

З листа Сталіна до Кагановича, серпень 1932 р.[523]

ОГПУ тріумфувало. На спротив, який дещо сповільнював перебіг колективізації, держава відповіла масовими арештами, депортаціями й репресіями. Більшовицька партія спочатку вичікувала, а згодом почала тиснути. Виважений стиль викладу статті Сталіна «Запаморочення від успіхів» виявився тільки словами. Влада продовжувала ту саму політику, яка ставала дедалі жорсткішою.

У липні 1930 року, лише через кілька місяців після запеклої «березневої лихоманки» незадоволень, Політбюро ЦК ВКП(б) встановило нові плани: до 70 відсотків господарств у головних регіонах вирощування зерна, до яких належала й Україна, мали вступити до колгоспів до вересня 1931 року. Прагнучи продемонструвати своє завзяття, у грудні 1930 року учасники пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б) підняли план до 80 відсотків.[524] Резолюція пленуму 19 грудня знову вкотре наголошувала, що в таких регіонах, як Україна, а також Північний Кавказ, Нижнє та Середнє Поволжя, — виконання плану потребує «ліквідації куркулів» як класу.[525]

Тиск на селян продовжувався під час наступних жнив та осінньої сівби, а згодом і в період весняної посівної кампанії й жнив улітку. Оподаткування селян, які залишилися працювати на своїй землі, зростало. Також швидко збільшувалась кількість депортованих до таборів ГУЛАГу. Нестача продовольства ставала постійним явищем. Улітку 1930 року в звітах ОГПУ почали з’являтися перші дані про голод та пов’язані з ним хвороби. В одному селі водій, знесилений недоїданням, випав зі свого трактора; в іншому — люди почали пухнути від голоду. Протягом кількох місяців 15 000 селян на Північному Кавказі залишили свої господарства в пошуках роботи в містах. У Криму люди харчувалися фуражем, через що почали хворіти.[526]

Побоюючись насильства й голоду, сотні тисяч селян урешті-решт відмовилися від своїх земель, худоби і техніки на користь колгоспів. Однак це відбувалось через примус, а не тому, що вони раптово стали прихильниками колгоспного руху. Результати їхньої праці більше не належали їм; зерно, яке вони сіяли та жали, тепер забирала влада.

Колективізація також означала, що селяни втратили можливість вирішувати життєво важливі питання. Як у минулому кріпаки, так відтепер і колгоспники набули обмежений правовий статус, втратили свободу пересування. Наприклад, для роботи за межами села вони повинні були отримати дозвіл. Замість того, щоб селяни самі вирішували, коли сіяти, жати і продавати вирощене, їх примушували виконувати рішення місцевого керівництва. Колгоспники отримували не регулярну платню, а трудодні — оплату за визначений обсяг роботи, часто в натуральній формі — зерном, картоплею або іншою виробленою колгоспом продукцією, а не грішми. Мешканці села втратили право на самоврядування, адже традиційні сільські ради замінили голови колгоспів та їхнє оточення.

У результаті, чоловіки та жінки, які зовсім недавно були самостійними господарями, відтепер працювали настільки мало, наскільки це було можливо. Сільськогосподарську техніку не обслуговували, тому вона часто ламалася. У серпні 1930 року в Україні потребували ремонту 3 600 тракторів із 16 790. Цю проблему цинічно приписали «класовій боротьбі» та «шкідникам», які, як стверджували, саботували догляд за сільськогосподарською технікою.[527]

Навіть тоді, коли селяни сіяли і обробляли поля, вони часто виконували свою роботу недбало та без колишнього ентузіазму. Колективні господарства виробляли значно менше, ніж могли або повинні були виробляти. Кожен намагався позичити або взяти щось з колгоспу: адже зерно держави «нікому» не належало. Чоловіки та жінки, котрі в минулому ніколи б не наважилися на крадіжку, тепер не відчували жодних докорів сумління, коли виносили щось з державних організацій, які не мали власника, й ні в кого не викликали поваги. Це була не єдина форма «повсякденного опору» селян.[528] Намагання працювати якомога менше, крадіжки державної власності, недбале ставлення до обладнання й техніки — це були ті методи, якими користувалися малооплачувані, напівголодні та невмотивовані радянські робітники в різних галузях.

Селяни не хотіли працювати в колгоспах і шукали роботи в містах, про що свідчить підслухане ОГПУ висловлювання незадоволення: «Це більше неможливо терпіти». Інколи колгоспники зібране зерно ділили між собою, а не здавали державі. Деякі керівники на місцях скаржилися, що «куркулі», котрих позбавили власних господарств, збиралися й створювали власні, так звані «куркульські» колективи. Працюючи разом, вони «намагалися викликати співчуття в місцевого населення та продемонструвати, що вони не гірші за інших колгоспників». Це також сприймали як вияв анти-радянської діяльності.[529]

Продовжувалися також напади на магазини та зерносховища. У травні 1930 року в Одесі з’явився кількатисячний натовп селянок. Вони напали на декілька державних продовольчих магазинів і ресторанів. Для відновлення порядку прибули кінні загони міліціонерів, вони заарештували кількох учасниць. Ці заворушення були досить значними, щоб з’явитися у звітах турецьких та японських консулів в Одесі, що, в свою чергу, привернуло увагу ОГПУ Незважаючи на те, що поліція негайно відреагувала на виступи, «загальна атмосфера в місті», як зауважили японці, «все ще була напруженою».[530]

А втім, влітку 1930 року Москві здавалося, що можна святкувати перемогу. Незважаючи на очевидне страждання та хаос на селі, до кінця року зберігалася ілюзія того, що колективізація все одно буде «успішною», приголомшливою чи не дуже. Існує багато дискусій щодо того, чи оприлюднені дані цього року — або навіть усіх наступних років — були реальними, чи сфальсифікованими або просто помилковими. Проте немає сумніву, влада стверджувала і, здається, сам Сталін вірив, що 1930 рік був найбільш успішним роком кампанії. Згідно з офіційною статистикою, у 1930 році було зібрано 83,5 мільйони тонн зерна — значне зростання порівняно з 1929 роком — роком голоду і неврожаю, коли кількість зібраного зерна склала 71,7 мільйона тонн.[531] Кремль, переконавшись, що колективізація впевнено крокує вперед, прийняв рішення

1 ... 51 52 53 ... 146
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"