Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Яка краса! В Лямотт аж серце замерло. Як діаманти під променями сонця, так у її кмітливій голові замигтіли й забігали відчайдушні думки: а що, як намовити архі­осла кардинала потай купити королеві це кольє? Як тільки той повернувся з Ельзасу, Лямотт одразу ж цупко схопила його в лещата. Адже йому усміхається ще одна монарша ласка. Королева, — звичайно, щоб не знав чоловік, — хоче придбати собі одну коштовну прикрасу, і їй потрібен для цього посередник, котрий би тямив мовчати; на знак своєї довіри це таємне й почесне завдання вона надумала дати Роганові. Й справді, через кілька днів, аж сяючи від утіхи, Лямотт звістила щасливого Боме, що вже є покупець — кардинал Роган. 29 січня в кардиналовім замку в Страсбурзі уклали купівельну угоду: мільйон шістсот тисяч ліврів мали бути сплачені чотирма ратами через кожні півроку. Оздобу віддавали першого лютого, а першого серпня мала вже бути перша виплата. Кардинал власноручним підписом скріпив ці умови й передав Лямотт, щоб та показала їх своїй «подрузі» королеві; вже 30 січня облуда принесла відповідь: її величність згодна з усім.

Та за крок від стайні досі сумирний віслюк раптом почав брикатися. Зрештою, йдеться про мільйон шістсот тисяч ліврів, це аж ніяк не дрібничка навіть для наймарнотратнішого кардинала! Даючи таку величезну поруку, все ж доконче треба мати в руках щось на кшталт боргової розписки, якийсь підписаний королевою документ. Щось написане? Таж будь ласка! Навіщо ж той секретар? Назавтра Лямотт знову приносить угоду — й дивіться, біля кожного пункту стоїть на берегах написане manu propria[95] слово «згода!», а внизу власноручний підпис «Магіе-Anto­inette de France»[96]. Якби великий двірський милостинник, член Академії, колишній посол, а в мріях уже перший міністр, мав хоч трохи лою в голові, то він одразу б ударив на сполох, бо у Франції королева підписувала документи самим ім’ям, отож напис «Marie-Antoinette de France» зразу викривав не просто невправного, а й цілком невченого, найнижчого ґатунку фальшувальника. Та як тут сумніватися, коли королева сама приймала його потай у Венеринім гайку? Засліплений урочисто й побожно клянеться дурисвітці, що ніколи не випустить із рук і нікому не покаже цієї боргової розписки. Назавтра, першого лютого, ювелір приніс оздобу кардиналові, той увечері сам поніс її до Лямотт, щоб особисто переконатися, що її дадуть в дорогі королевині ручки. На Новій вулиці Святого Еґідія йому й чекати недовго довелося, як на сходах почулася чоловіча хода. Лямотт умовила кардинала зайти до сусіднього покою, звідки крізь скляні двері можна було навіч побачити й переконатись, що все робиться так, як слід. Справді, з’явився вбраний у все чорне молодик — звісно, знову невсипущий секретар Рето — і сказав: «За дорученням королеви». «Яка чудова жінка ця графиня Лямотт-Валуа, — мабуть, гадав собі кардинал, — як вона скромно, віддано й уміло допомагає подрузі!» Заспокоївшись, віддає коробочку Лямотт, вона простягає її таємничому послові, і той зі своєю жаданою ношею щезає так само швидко, як і прийшов, а вкупі з ним зникає до останнього суду й кольє. Розчулений кардинал подався додому: тепер, після такої дружньої послуги, йому вже недовго чекати; ставши потайним помагачем королеви, він скоро буде першим слугою короля, прем’єр-міністром Франції!

За кілька днів у Паризьку поліцію прийшов ювелір-єврей, скаржачись від імені своїх ображених побратимів по ремеслу, що такий собі Рето де Війє пропонує найдорожчі діаманти по такій мізерній ціні, що вони зразу подумали про крадіжку. Міністр поліції схопив Рето. Той пояснив, що ті коштовності йому доручила продати родичка королеви графиня Валуа де Лямотт. Графиня Валуа — на урядовця це шляхетне ім’я подіяло, мов проносне, — він мерщій відпустив на смерть переляканого Рето. Однак графиня тепер утямила, як можна занапастити себе, й далі збуваючи окремі виколупані камінці, — бо ж дорогу, ледь упольовану дичину миттю вительбушили й розшматували, — в Парижі; тож напхала вона своєму ревному чоловікові кишені діамантами й послала його до Лондона — невдовзі ювеліри з Нью-Бонд-Стріт і з Пікаділлі не могли вже поскаржитись на брак вигідних і щедрих пропозицій.

Ура! Тепер зразу є ціла купа, сила-силенна грошви — про таке й не марилося навіть цій нахабнющій пронозі. Здобувши це шалене багатство, вона одразу безсоромно й зухвало починає ним хизуватися. Придбала карету з четвернею англійських кобил, лакеїв у розкішних лівреях, негра з голови до п’ят у срібних галунах, килими, гобелени, бронзові статуетки й капелюшки зі жмутками пір’їн, ліжко, оббите пурпуровим оксамитом. Коли шановне подружжя перебиралось у свою славетну резиденцію в Ба-сюр-Обі, знадобилося сорок дві хури, щоб перевезти похапцем скуплені дорогі манатки й витребеньки. Ба-сюр-Об пережив незабутнє свято, що немовби прийшло з казок тисяча й однієї ночі. Попереду новітнього великого могола мчали пишно вбрані гайдуки, далі їхав англійський перлисто-сірий лакований берлин, оббитий білим сукном. На атласнім укривалі, що гріло подружжю ноги (а цим ногам би ліпше чимдуж за кордон утікати), був вишитий герб Валуа: «Rege ab avo sanguinem, nomen et lilia» — «Від короля, мого предка, мій рід, ім’я та лілеї». Колишній офіцер жандармерії вирядився щонайпишніше: на кожнім пальці були обручки, на черевиках діамантові застібки, на геройських грудях блищало три або й чотири годинникових ланцюжки, а в його гардеробі — згодом це можна було побачити в судовому акті — налічувалось аж вісімнадцять новісіньких шовкових чи парчевих убрань, оздоблених мехеленськими мереживами, золотими різьбленими ґудзиками й найдорожчою тасьмою й галунами. Дружина теж нітрохи не поступалася йому в розкоші — мов який індуїстський кумир, вона вся блищала й мінилася самоцвітами. Такого багатства в малому Ба-сюр-Обі ще ніколи не бачили, а невдовзі вже проступила його магнетична сила. В дім посунуло все навколишнє дворян­ство, там готувалися для нього лукуллівські трапези. Гурти лакеїв на коштовних срібних тарелях подавали найвишуканіші страви, награвала музика, граф, мов новітній Крез, походжав своїми царськими покоями, повними жменями розсипаючи людові гроші.

У цьому місці історія з коль’є знову така безглузда й фантастична, що здається неправдоподібною. Невже на третій, п’ятий, десятий тиждень не з’ясувалося б шахрай­ство? Як ці два шахраї — мимоволі спитає всякий нормальний розум — могли так безтурботно й зухвало, ніби й поліції не було, чванитися своїм багатством? Та розрахунки Лямотт, власне, цілком слушні, вона гадала: якщо й справді не поведеться, то буде за кого сховатися. Якщо лусне все — ну то й