Читати книгу - "Марія Антуанетта"

що? — пан кардинал Роган швидко залагодить! Великий милостинник Франції не захоче, щоб знявся розголос, який засміє його навіки. Йому ліпше зовсім мовчати й не змигнувши оком оплатити кольє з власної кишені. Тож навіщо лякатися: маючи в ділі такого компаньйона, можна безжурно спати у своїй постелі з дамаського шовку. Й пронозувата Лямотт, її шановний чоловік і вправний у письмі секретар справді нічим не клопоталися, лиш на всю губу тішились тими відсотками, які вони спритною рукою збирали з невичерпного капіталу людської глупоти.

Тим часом одна дрібниця все ж уразила добрягу Рогана. Він сподівався, що під час наступного офіційного прийому він побачить на королеві ту коштовну оздобу, може, навіть чекав слова чи приязного кивка головою — незбагненного для решти, а для нього цілком зрозумілого жесту вдячності. Але ж нічогісінько! Марія Антуанетта й далі холодно дивилася повз нього, а на її білій шиї не ясніло ніякого кольє. «Чому королева не вдягає мою прикрасу?» — геть уразившись, запитав він зрештою Лямотт. Хитрунка анітрохи не збентежилась: «Королева не може вдягнути кольє, поки воно не оплачене до решти. Аж тоді вона зробить чоловікові несподіванку». Терплячий віслюк знову устромив голову в сіно й задовольнився цим. Але за квітнем поволі насувається травень, далі червень, уже все ближче підходить перше серпня — лиховісний термін виплати перших чотирьохсот тисяч ліврів. Аби відсунути його, дурисвітка вдається до нових викрутнів. Королева розважила, — вигадує вона, — й гадає, що це для неї задорого; якщо ювеліри не скинуть ціну на двісті тисяч ліврів, королева поверне оздобу. Проноза обчислила, що ювеліри почнуть торгуватися й цим буде виграно час. Але помилилася. Ювеліри, заломивши вкрай високу ціну й відчуваючи, що вже руки сверблять, погодилися без будь-яких заперечень. Бассанж написав листа, звістивши королеву про їхню згоду, а Боме з дозволу Рогана передав його королеві 12 липня, — того дня, коли мав принести їй ще якусь прикрасу. В листі писалося: «Ваша Величносте, ми вкрай щасливі можливістю вважати, що нашу ревну й шанобливу згоду на останні запропоновані вами умови оплати Ви сприймете за новітній доказ нашої відданості й покірності Вашим наказам. Знати, що найгарніша діамантова оздоба, яка будь-коли існувала на світі, стала в пригоді кращій і найвеличнішій королеві, — правдива для нас утіха».

Для того, хто ні про що й не здогадувався, цей кручений і неясний лист на перший погляд був незрозумілий. Та все ж якби королева уважно прочитала його й трохи поміркувала, то б здивувалася: які умови оплати? Яка діамантова оздоба? Та ми вже мали сотні нагод переконатися: Марія Антуанетта рідко уважно читала до кінця щось писане чи друковане — надто їй нудно ставало; в неї ніколи не було схильності до серйозних роздумів. Тож листа Боме вона взагалі відкрила аж тоді, коли той уже пішов. Оскільки вона — анітрохи не здогадуючись про те, що відбувається насправді, — не збагнула сенсу тих відданих і заплутаних фраз, то звеліла камеристці завернути Боме для пояснень. Та, на жаль, ювелір уже вийшов із замку. «Ет, колись воно з’ясується, що мав на увазі той йолоп Боме! Тож до наступного разу», — подумала королева й одразу спалила листа.

Спалення листа, небажання королеви допитуватись далі, на перший погляд, теж видається — як усе в історії з кольє — неправдоподібним, і навіть такий правдивий історіограф, як Луї Блан, добачав у цьому негайному нищенні підозру, ніби королева теж щось знала про ту заплутану справу. Насправді в тому, що ця жінка поквапно спалила листа, не було нічого надзвичайного, бо ж усе своє життя вона миттю нищила кожен писаний до неї рядок, боячися власної неуважності й шпигування двору: навіть після штурму Тюїльрі в її письмовому столі не знайшлося жодного листа. Але те, що завжди було обережністю, цього разу було нерозважністю.

Отже, збіглася ціла низка випадків, щоб не дати завчасно виявитись шахрайству. Але тепер уже ніякі фокуси не допомагають, підходить перше серпня, й Боме прагне повернути свої гроші. Однак Лямотт намагається захиститися востаннє: вона раптом розкрила ювелірам свої карти й зухвало пояснює: «Вас одурили, на тій поруці, що в кардинала, фальшивий підпис. Але герцог багатенький, він і сам може заплатити». Цим вона сподівалася відхилити удар, сподівалася, власне, цілком логічно обчисливши, — що розгнівані ювеліри кинуться до кардинала, все йому розкажуть, — і той, боячись, аби цілий двір і дворянство навіки не засміяли його, знічено стулить уста й любенько відлічить один мільйон шістсот тисяч ліврів. Але Боме й Бассанжеві було не до логіки й психології, вони тремтіли за власні гроші. Вони не хочуть мати ніякого діла з кардиналом, що загруз у боргах. Королева — вони обидва й досі вважають, що вона все знає, якщо й досі не відповіла на їхній лист, — видається їм платоспроможнішим боржником, ніж той вітрогон кардинал. Та й потім: якщо й станеться найгірше, — проте в цьому вони помилились, — усе ж у неї в руках коштовна запорука — кольє.

Тепер настала мить, коли вже незмога напустити густі­шого туману. Й коли Боме подався у Версаль і попросив аудієнції в королеви, вся ця вавилонська вежа брехні нараз обвалилася. Вже через хвилину ювелір і королева дізналися про безсоромне шахрайство, а хто саме шахрай — має показати суд.

З усіх актів і свідчень цього найзаплутанішого судового процесу сьогодні незаперечно відомо, що Марія Антуанетта навіть гадки не мала про те, як ницо надуживають її ім’я, як підступно граються її честю й легковажать її особою. Юридично вона цілком невинна, просто жертва, яка нічогісінько не знала, й ще менше могла брати участь у цьому найзухвалішому в світовій історії ошуканстві. Вона ніколи не приймала кардинала, не зналася з пронозою Лямотт, навіть у руках не тримала жодного камінчика з кольє. Тільки запекла й злобна ненависть, добре вже знаний поговір звинуватив Марію Антуанетту в спілці з тією облудою й дурноверхим кардиналом; повторюю знов і знов: королева навіть близько не знала про ту зграю шахраїв і фальшувальників, злодіїв і йолопів, що вплутали її в цю ганебну історію.

І все-таки з погляду моралі Марія Антуанетта ви­правдана не цілком. Бо вся ця брехня закрутилася тільки через те, що повсюдна лиха слава про королеву надавала ошуканцям сміливості, одурені наперед уже вірили будь-якій королевиній нерозважності. Кількарічна тріанонська легковажність і дурощі були немовби прологом до цієї комедії брехні. Жодній розумній людині й на гадку не спало б повірити в можливість таємного листування