Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Марії Терезії — істинної володарки — поза спиною свого чоловіка або в її рандеву в темнім парковім гаї. Ні Роган, ні обидва ювеліри не піймались би так легко на гачок невправного шахрайства, мовляв, у королеви сутужно з грошима і вона, не кажучи чоловікові, хоче через посередників потай придбати на виплат дорогу діамантову оздобу, якби перед цим не плескали в цілому Версалі про нічні походеньки в парку, про придбані й замінені самоцвіти, несплачені борги; Лямотт ніколи б не спорудила таку вежу брехні, якби її підмурком не була легкодумність самої королеви, а риштуванням — її лиха слава. Повторюю знов і знов: у цій фантастично облудній історії з кольє Марія Антуанетта цілком невинна — але те, що таке крутійство взагалі насмілились пов’язати з її іменем і повірили в нього, було й зостається її історичною провиною.

Суд і вирок

Гострими, мов у сокола, очима Наполеон примітив най­головнішу помилку Марії Антуанетти на суді за кольє. «Королева була безвинна, але щоб її безвинність визнали прилюдно, захотіла, щоб суддею був парламент. Наслідком було те, що королеву стали вважати винною». Справді: в цій історії Марія Антуанетта вперше втратила впевненість. Коли давніше навіть не скинувши оком вона зневажливо проминала смердюче баговиння пліток і обмов, то цього разу шукає захисту в суду, який досі зневажала: в громадської думки. Довгі роки вона ніби не чула й не слухала дзижчання затруєних стріл. Та коли в нестримному гніві раптово и майже істерично почала вимагати правосуддя, вона виказала, як довго й сильно зачіпалися її гордощі: нехай на кардинала Рогана, який найбільше дошкулив їй, накладуть щонайтяжчу покуту. Та згубним було те, що лише вона сама вірила в лихі наміри бідолашного дурня. Навіть Йосиф II у Відні із сумнівом похитав головою, коли сестра змалювала йому Рогана архізлочинцем: «Я знаю великого милостинника як найлегковажнішого марнотратника, але вважаю його нездатним на таке шахрайство й ницу підступність, які тепер закидають йому». Ще менше в Роганову провину вірить Версаль — і невдовзі поширюються дивовижні чутки, ніби цим раптовим арештом королева просто хотіла позбутися незручного для неї спільника. Прищеплена матір’ю ненависть занадто бездумно штовхнула її на ворога. І від незграбного різкого руху з неї впала володарча мантія, що робила її невразливою: вона сама підставила себе під загальну ненависть. Адже всі її таємні вороги тепер уже можуть згуртуватися заради спільного діла. Марія Антуанетта нерозважно штирхнула в ціле гадюче кубло враженої пихи. Бо ж у кардинала Луї де Рогана — як же могла вона забути! — одне з найдавніших і найславетніших імен Франції, він кревно пов’язаний з іншими вельможними родами, насамперед із Субісами, з Марсанами і з Конде; певне, що всі ці родини відчули смертельну образу, коли, мов звичайного кишенькового злодія, в королівському палаці арештовують їхнього родича. До того ж обурилось і високе духівництво. Як можна, грубий рубака взяв до арешту вбраного у святкові шати кардинала — його високопрео­священство — за кілька хвилин до того, як він мав правити службу Божу. Послали скаргу до самого Риму — як дворян­ство, так і духівництво відчули, що ображено ввесь їхній стан. Крім того, рішуче стало до бою й могутнє братство франкмасонів, бо жандарми потягли в Бастилію не тільки їхнього благодійника — кардинала, але й бога безбожників, їхнього ватажка маестро ложі Каліостро; тепер їм нарешті трапилась нагода пожбурити кілька каменюк у вікна самовладності трону й вівтаря. Всю цю історію захоплено вітав народ, який звичайно не допускався до всяких свят і пікант­них скандалів двірського світу. Нарешті хоч раз ушанували його небаченим видовиськом: прилюдно звинуватили живого кардинала, а під пурпуровою єпископською тогою скупчилась ціла зграя шахраїв, донощиків, ошуканців, фаль­шувальників; і за всім цим на другому плані — щонайбільша втіха! — горда й зарозуміла австрійка! Скандал із «превелебним високопреосвященством» був найкращим дарунком, найласішою темою для всіх авантурників пера й олівця — памфлетописців, карикатурошкрябів і газетних пащекунів. Навіть політ братів Монгольф’є, що відкрив для цілого людства нову стихію, не зродив у Парижі й усьому світі такого інтересу, як цей королевин суд, що поволі перетворився на суд над королевою. Оскільки по закону промови адвокатів могли друкуватися без усякої цензури ще до їхнього виголошення, то в книгарнях було таке стовпище, що змушена була втручатись поліція. Безсмертні твори Вольтера, Жана Жака Руссо й Бомарше за десятки років не мали таких величезних накладів, як ці судові промови за однісінький тиждень. З рук рознощиків виривали сім, десять, двадцять тисяч примірників, на яких ще й фарба не висохла, в іноземних посольствах посли цілісінькі дні обв’язували пакунки, щоб, не гаючись, одіслати своїм по-приятельськи зацікавленим володарям найновіші глузописи про двірський скандал у Версалі. Кожен прагнув знати й відати геть про все, тижнями тільки про це й говорили, сліпо вірили найбезглуздішим чуткам. На самий суд із провінції прибули правдиві каравани дворян, міщан і адвокатів, паризькі ремісники на цілі години кидали напризволяще свої крамниці. Непомильним інстинктом народ несвідомо відчуває: тут буде не просто суд за одненьку провину — з цього невеликого брудного клубка розкрутяться самі всі нитки, що тягнуться до Версалю, — неподобство lettres de cachet, цих свавільних наказів про арешт, марнотратність двору, фінансове безладдя, — тепер до всього можна приглянутись, крізь дірку в паркані від ненароком відірваної дошки вся нація вперше може зазирнути в потаємний світ недоступного. На цьому суді йдеться не про якесь кольє, а про всю систему врядування, адже, вміло повернувши звинувачення, його можна спрямувати проти всього панівного класу, проти королеви, а з тим і проти монархії. «Яка знаменна й щедра на обіцянки подія! — вигукнув якийсь потаємний фрондер у парламенті. — Кардинала викрили як ошуканця! Королева вплутана у скандальний процес! Скільки бруду на єпископській патериці і на монаршому скіпетрі! Який тріумф для ідеї свободи!»

Королева ще не здогадується, скільки всяких нещасть випустила вона на свою голову єдиним поквапним рухом. Та коли будівля вже трухлява й давно здуплавіла, досить витягти зі стіни один цвях, щоб заваливсь увесь дім.

Перед судом було обережно відкрито таємничу скринь­ку Пандори. Звідти полинули аж ніяк не трояндові пахощі. На користь злодійці була лише та обставина, що її шляхетний чоловік вчасно подався до Лондона з рештками кольє, — через те бракувало очевидних доказів, кожен міг зіпхнути на іншого, ніби той украв і тримає в себе невидиму річ, потай усе ж і далі натякаючи, що кольє, може, ще й досі в