Читати книгу - "Марія Антуанетта"

руках королеви. Здогадуючись, що вельможне панство звалить усю провину на неї, Лямотт, аби відхилити від себе підозру й підняти на глум Рогана, звинувачує в крадіжці цілком безневинного Каліостро й силою втягує його в процес. Вона не цурається жодних засобів. Своє раптове багатство безсоромно й зухвало пояснює тим, що була коханкою його високопреосвященства, — а кожен знає про щедрість цього чулого пастиря! Принаймні для кардинала все обернулося прикріше, бо нарешті вдалося схопити ревного поплічника Рето й малу модистку баронесу д’Оливу, і їхні признання з’ясували все.

Та одне ім’я — королеви — боязко уникали називати і обвинувачення, і захист. Обвинувачені ретельно стереглися хоч у чомусь винити Марію Антуанетту, навіть Лямотт — згодом вона інакше заговорить — відкидає як злочинний наклеп думку, ніби королева отримала кольє. Але саме те, що всі вони, ніби змовившись, говорили про королеву так шанобливо й уклінно, пробудило в недовірливого люду почуття геть протилежні; все далі шириться чутка, мовляв, вони ухвалили «пощадити» королеву. Вже плещуть, ніби кардинал великодушно перебрав борг на себе, і, хто його знає, справжні чи фальшиві були ті листи, які він так квапливо й потаєнці спалив? Чи все ж нема тут — до ладу не знати й чого — але чогось такого, що б неславило в цій істо­рії королеву? Й не допомогло, що факти були цілком ясні, semper aliquid haeret[97]; саме тому, що на суді її ім’я не називалося, Марія Антуанетта невидимо постала перед судом.

31 травня нарешті мали винести вирок. Від п’ятої години ранку перед палацом правосуддя купчились неозорі юрмиська, — всі на лівому березі не вміщалися, навіть на Новому мості й на правому березі Сени стовпився нетерп­лячий люд; кінній поліції ледь удавалося давати якийсь лад. З палких поглядів і шалених вигуків глядачів шістдесят чотири судді ще дорогою в суд відчули важливість вироку для всієї Франції, але найдужче нагадали їм про це в передпокої великої зали нарад, у «grande chambre»[98]. Там, утворивши живу вуличку й низько схилившись перед суддями, в жалобному вбранні стояло дев’ятнадцять представників родин Роганів, Субісів і Лотарінзького дому. Ніхто й слова не вимовив, жоден не ступив наперед. Їхнє вбрання й поведінка виказували все. Й це німе благання, щоб суд своїм вироком повернув родині Роганів її мало не зганьблену честь, владно подіяло на суддів, що й самі здебільшого належали до високої французької аристократії; перш ніж почалась нарада, вони вже знали: народ і дворянство, ціла країна чекає для кардинала виправдального вироку.

Та все ж нарада тривала шістнадцять годин, Рогани й десятки тисяч люду на вулиці чекали 16—17 годин — від шостої ранку до десятої вечора. Бо судді стояли перед рішенням, яке б мало вельми далекосяжні наслідки. Насамперед винесли вирок тій облуді, потім її головним спільникам і радо відпустили малу модистку: адже вона була гарненька й до того ж нітрохи не здогадувалася, як її одурили у Венеринім гайку. Вирішувати, власне, треба лише саме кардиналове питання. Всі однодушно виправдують його, бо вже дізналися, що ніякий він не шахрай, одурили його самого, — але існують неоднакові думки щодо форми цього виправдання, адже воно матиме значні політичні наслідки. Двірська партія — й не без слушності — вимагає, аби виправдання все ж було пов’язане з доганою за «злочинну зухвалість», яку, хай там що, виказав кардинал, повіривши, ніби королева Франції потай призначатиме йому рандеву в темнім гаї. За таку непошану до священної особи королеви представник обвинувачення вимагає, щоб Роган перед grande chambre прилюдно й упокорено попросив вибачення й зрікся свого кардинальського сану. Супротивна, неприхильна королеві партія натомість прагне припинити справу. Кардинала одурили, отже, він безвинний і бездоганний. Але таке цілковите виправдання мало у своїм сагайдаку отруєні стріли. Адже, зглянувшись на те, що кардинал уважав можливим таку потаємність і самостійність з огляду на всім відому королевину поведінку, Марію Антуанетту прилюдно поставили б до ганебного стовпа за її легкодумство. Так, чималі важки лежать на шальках терез: якщо Роганову поведінку принаймні визнають непоштивістю до королеви, то Марії Антуанетті вже годі нарікати, що безкарно надужили її ім’я; якщо ж його цілком виправдають, то заразом морально засудять королеву.

Це знають судді в парламенті, знають обидві партії, знає й жадливий, нетерплячий народ. Вирок осудить більш ніж просто окремий незначний випадок. Тут вийшла на суд не приватна, а злободенна політична справа — чи й досі французький парламент уважає особу королеви «священною» і недоторканною, чи й вона, точнісінько, як решта французьких громадян, підлягає законам; ранкова зоря прийдеш­ньої революції вперше зачервонила вікна палацу правосуддя й сусідньої Конс’єржері, жахітної в’язниці, звідки згодом повезуть на ешафот Марію Антуанетту. Те, що постало в цьому домі, в ньому ж і завершиться. У тій самій залі, що й Лямотт, згодом мала відповідати королева.

Судді радились шістнадцять годин, завзято змагалися думки й не менш — інтереси. Бо й партія королеви, і су­противна вдалися до всіх засобів, насамперед під­ма­стивши золотом; кілька тижнів тиснули на членів парламенту — погрожували, вмовляли, давали хабарі й купували, — й уже співалося на вулицях:

Si cet arrêt du cardinal

Vous paraissait trop illégal

Sachez que la finance

Eh bien

Dirige tout en France

Vous m’entendez bien![99]

Врешті парламент помстився за довгорічну байдужість короля й королеви до себе, надто багато було суддів, котрі вважали, що настав уже час допекти автократам до живих печінок. Двадцятьма шістьма голосами проти двадцяти двох — така запекла точилась боротьба — кардинала ви­правдали «без жодної догани», також звільнили його приятеля Каліостро й малу модистку з Пале-Рояля. Навіть поплічникам виказали ласку, їх просто витурили з країни. За всіх понесла покуту Лямотт, її одностайно засудили до покарання різками, випікання тавра «V» («voleuse»[100]) й довічного ув’язнення в Сальпетрієрі.

Але кардиналовим виправдальним вироком засудили — й довічно — також ту, що не сиділа на лаві підсудних. Відтоді безборонну Марію Антуанетту віддали на поталу злісним обмовам і лютій ненависті.

Хтось один вискочив із судової зали, сповістивши вирок, далі вже сотні люду натхненно славили виправдання на вулицях. Знялися такі буйні радощі, що клекіт і гамір чулись на другому березі. Замість звичного «Хай живе король!» по місту гриміло новітнє гасло «Хай живе парламент!». Суддям було несила боронитися від удячного захвату юрби. Вони випручувались із обіймів, ухилялися від цілунків перекупок, а їм під ноги стелилися квіти. Розпочався