Читати книгу - "Марія Антуанетта"

пишний переможний похід виправданих. Мов за звитяжним полководцем, десятки тисяч люду йшли до Бастилії за кардиналом, знов обрядженим у пурпурові шати, — там він мав перебути ще останню ніч, — а навколо в’язниці аж до світанку вартували й буяли веселощами щораз нові юрмиська. Не менш бучно вшанували й Каліостро — лише поліційний наказ не дав запалити в місті святкові вогні на його честь. Так пишно вітав увесь народ — лиховісне знамення! — двох чоловіків, що нічого не зробили й нічим не прислужилися Франції, а тільки занапастили й знеславили королеву й монархію.

Королева марно намагалася приховати свій розпач — надто сильно й прилюдно хльоснули її батогом по обличчю. Камеристки бачать, як вона заходиться плачем, Мерсі повідомляє до Відня, що її горе «більше, ніж давав розумних підстав сподіватися цей привід». Не свідомим міркуванням, а значно сильнішим інстинктом Марія Антуанетта зразу відчула непоправність цієї поразки; вперше, відколи зодягла корону, вона зіткнулася з силою, могутнішою, ніж її воля.

Та король ще тримав у руках право остаточного вироку. Завзятими заходами він ще міг урятувати ображену честь своєї дружини і вчасно залякати невиразний опір. Сильний король, рішуча королева розігнали б такий бунтівничий парламент по домівках — так зробив би Людовік XIV, може, й Людовік XV. Але дух Людовіка XVI був занадто кволий. Він не зважився заміритись на парламент, а тільки, щоб хоч трохи вдовольнити дружину, послав кардинала у вигнання, а Каліостро випхав із країни — напівкара, що лише роздратувала парламент, не дуже його й зачепивши, та образила правосуддя, не відновивши королевиної честі. Як завжди нерішучий, він обрав середину, що в усі часи було найзгубнішою політичною помилкою. Відтак він уже покотився до прірви, й невдовзі в поєднаній долі подружжя справдилося давнє прокляття, що тяжіло над Габсбурґами й вилите в незабутні рядки Грільпарцера:

Ось прокляття великого дому:

На півшляху, зробивши півділа,

У півсили боязко змагатись.

Король безповоротно проґавив нагоду сміливого втручання. І для королеви парламентський присуд звістував початок нової доби.

Навіть до Лямотт двір ужив такі ж половинчасті згубні заходи. Тут теж існувало дві можливості: або змилосердитись до злодійки, великодушно скасувавши жорстоку кару — це б справило щонайліпше враження, — або ж покарати її якомога прилюдніше. Але внутрішня непевність знов обрала середній шлях. Правда, врочисто поставили поміст, ніби пообіцявши цим усьому народові дикунське видовисько прилюдного таврування; вже сплатили казкові ціни за право дивитися з вікон навколишніх будинків, та все ж останньої миті двір злякався власної смілості. О п’ятій ранку — навмисне вибраній годині, коли можна не боятися свідків, — чотирнадцять катів притягли до палацу правосуддя жінку, що несамовито зойкала й нестямно пручалась, і на порозі зачитали їй вирок про кару різками й таврування. Але ж привели, мов скажену левицю, істеричка моторошно завила й, кленучи короля, кардинала й парламент, розбудила всіх довколишніх жителів; вона шарпалась, кусалась і брикалася, зрештою, щоб випекти тавро, з неї змушені були стягти одяг. Та коли вогненна печатка торкнулася плеча, жертва судомно шарпнулась угору, зблиснувши, на втіху юрбі, голісіньким тілом, і замість плеча розпечене «V» відбилося на грудях. Завивши, мов скажений звір, вона крізь сіряк укусила ката й, знесилівши від тортур, знепритомніла. Зомлілу, мов труп, потягли в Сальпетрієр, де, за вироком, убрана в грубу ряднину й дерев’яні черевики, годована самим чорним хлібом і сочевицею, вона мала працювати довіку.

Тільки-но дізналися про жорстокі подробиці цієї кари, як усі симпатії нараз повернулися до Лямотт. Якщо п’ятдесят років тому — це можна прочитати в Казанови — всі придворні кавалери і дами чотири години дивилися на муки недоумкуватого Дам’єна, котрий цизориком подряпав Людовіка XV, і тішились, як його роздирали розпеченими лещатами, обварювали киплячою олією і як після безкінечної агонії, коли здійнялося сторч його вмить посивіле волосся, прикрутили врешті до колеса, то нині це саме дворянство, ставши, як мода велить, людинолюбним, ураз зворушливо перейнялося долею «невинної» Лямотт. Бо ж тепер, на щастя, знайшли новий і цілком безпечний спосіб фрондувати проти королеви, хизуючись одвертими симпатіями до «жертви», «бідолашної безталанниці». Герцог Орлеанський улаштував прилюдне зібрання, все дворян­ство шле у виправний дім дарунки, в Сальпетрієр щодня наїздять пишні карети. Відвідини покараної злодійки стали «dernier cri»[101] моди паризького товариства. Одного дня серед розчулених відвідувачок уражені абатиси впізнали навіть найпершу подругу королеви герцогиню Ламбаль. Чи вона прибула сама, чи, як одразу стали шептати люди, її потай послала Марія Антуанетта? Хай там що, але це недоречне співчуття кинуло на королеву ще одну прикру тінь: «Що значать такі відверті жалощі, — запитував кожен. — Може, королеву мучить совість? Чи вона хоче порозумітися потай зі своєю “жертвою”?» — Чутки не вщухають. І коли через кілька днів Лямотт бозна-як — уночі хтось розчахнув в’язничні двері — втекла до Англії, Париж був одної думки: королева врятувала свою «подругу», віддячивши їй за те, що та великодушно замовчала на суді її провину чи частину провини в історії з кольє.

Насправді те, що Лямотт дали змогу втекти, було найпідступнішим ударом ницої зграї змовників. Бо тепер не тільки навстіж розчахнули браму потайним чуткам про згоду між королевою і злодійкою, а й покарана Лямотт може собі в Лондоні вдавати обвинувача, безкарно публікувати безсоромну брехню й обмови, — ба навіть більше, нарешті знову може — бо ж у Франції і в Європі таких «викриттів» чекає бозна-скільки люду — заробляти до ката грошей. Як тільки вона добулась до Лондона, їй одразу ж запропонував чималеньку суму один видавець; намарне спробував двір, тепер уже знаючи разючу силу обмов, перехопити отруйні стріли — Поліньяк, фаворитку королеви, послали до Лондона, щоб за двісті тисяч ліврів купити мовчанку злодійки, але проноза вдруге одурила двір: гроші взяла, але, не зволікаючи, раз, другий і третій, щоразу з доповненнями й новими сенсаційними вигадками видала свої «мемуари». В цих мемуарах є все, що хоче почути спрагла скандалів публіка, і навіть більше: суд у парламенті — це вже пусте прикидання, а бідну Лямотт підло віддали на поталу. Зрозуміло, не хто інший, як королева звеліла придбати кольє й узяла його від Рогана, а вона безневинна, як янгол, і тільки заради дружби перебрала на себе злочин, аби захистити ображену королевину честь. Безсоромна брехуха пояснила також свою приязнь із Марією Антуанеттою, ще й точнісінько так, як того прагла хтива зграя: more lesbico[102], спільним ложем. Не зарадило, що незграбність більшої частини цієї брехні зразу