Читати книгу - "Марія Антуанетта"

відкривалася кожному неупередженому оку, приміром, коли Лямотт ознайомила, ніби, ще бувши ерцгерцогинею, Марія Антуанетта вже кохалася з кардиналом Роганом, коли той був послом у Відні, — таж кожна зичлива людина на пальцях могла б облічити, що тоді, коли Роган сидів у Відні, Марія Антуанетта давно вже була дофіною у Версалі. Але зичливих людей було вже мало. Натомість широка публіка захоплено читала десятки пропахчених мускусом любовних листів королеви до Рогана, сфальшованих Лямотт у її мемуарах, і чим більше вона повідала всяких збочень, тим дужче прагли дізнатися про них. Писалися пасквіль за паск­вілем, кожен наступний перевершував попередні своєю непристойністю й ницістю; невдовзі з’явився «Список осіб, із якими королева була в сороміцькому зв’язку», було там аж тридцять чотири прізвища, чоловіки й жінки — герцоги, актори, лакеї, брат короля вкупі зі своїм служником, пані Поліньяк і Ламбаль і, зрештою, аби не розводитись довго, «toutes les tribades de Paris»[103], a з ними й послідущі вуличні шльондри. Та згодом штучно роздмухані салонні та вуличні плітки приписували Марії Антуанетті куди більше любовних партнерів; хоч раз напосівши на жінку — хай то буде імператриця чи кінозірка, королева чи ж оперна співачка, — еротично збуяла фантазія цілого міста й усієї нації, — тоді, як і сьогодні, — вигадує, ростучи, мов лавина, всі мислимі сороміцтва та збочення, аби з показним обуренням, але в потаємному оргазмі тішитися її вигаданою хіттю. Інший пасквіль — «La vie scandaleuse de Marie Antoinette»[104] — розповідав про дужого гайдука, котрий на австрійськім імператорськім дворі мав задовольняти невситимий «fureurs utérines»[105] (така соковита назва в третього памфлету) тоді ще тринадцятирічної дівчини; «Bordel Royal»[106] (ще один памфлет) з усіма його «любками й любчиками» був старанно оздоблений численними порно­графічними гравюрами, на яких зачудований читач міг бачити королеву з різними партнерами в любовних позах, гідних Аретіно. Чимраз дристали все вище, брехня ставала все ненависніша — і кожен цьому вірив, адже й хотів вірити всьому про ту «злочинницю». Через два-три роки після суду за кольє Марія Антуанетта остаточно набула лихої слави найрозпуснішої, найбезсоромнішої, найпідступнішоі й найдеспотичнішої жінки всієї Франції, натомість промітну й затавровану Лямотт уважають безневинною жертвою. Й ледве зіп’ялась революція, клуби, взявши втікачку під свій захист, намагалися знову привезти її в Париж, аби вдруге прокрутити суд за кольє, та цього разу звинувачувала б Лямотт, а Марія Антуанетта сиділа б на лаві підсудних; тільки раптова смерть Лямотт — 1791 року в припадку манії переслідування вона вискочила з вікна — перешкодила тріумфальному вступові облудниці в Париж і проголошенню декретом «її великих заслуг перед Республікою». А якби не втручання долі, світ побачив би ще гротескнішу комедію правосуддя, ніж суд за кольє: уславлена Лямотт дивилась би на страту королеви, на яку сама ж і наклепала.

Прокидається народ, прокидається й королева

Історичне значення суду за кольє полягає в тому, що гострий і сліпучий прожектор громадської уваги впав на особу королеви й вікна Версалю — а в бунтівничі часи бути на видноті завжди небезпечно. Адже для того, щоб стати боєздатним, перелитись у діло, невдоволення, скоро лише народившись, завжди потребує людської постаті — чи то прапороносця нової ідеї, чи то мішені для набіглої ненависті — біблійного цапа розгрішення. Таємниче єство «народу» здатне сприймати світ лиш антропоморфно, примічати самих людей; його розум до пуття ніколи не міг збагнути абстрактних понять, бачить тільки постаті — тому завжди, відчувши негаразд, починає шукати винного. Французький народ давно вже неясно відчував, що йому чинять кривду. Але довго слухняно хилив голову й простосердо сподівався на ліпші часи, щоразу захоплено вітаючи корогвами кожного нового Людовіка й далі побожно відробляючи дворянам і церкві чинш і панщину — але чим дужче він гнувся, тим важче ставало ярмо, тим жадібніше ссали його кров податки. В багатій Франції порожніли клуні, убожіли орендарі; на найщедрішій землі за найкращих у Європі природних умов люди жили без хліба. Хтось же повинен бути винний: коли в одного бракує хліба, то, мабуть, другий їсть його забагато; коли одного задавлюють обов’язки, то має бути другий, хто урвав собі забагато прав. Глухий неспокій, що передує будь-яким виразним думкам і намаганням і породжує їх, поволі огорнув усю країну. Третій стан, якому Вольтер і Жан Жак Руссо вже зняли полуду з очей, почав самостійно мислити й дорікати, читати, писати й порозуміватися між собою; часом займалися далекі блискавиці, віщуючи нечувану грозу, сплюндровані обійстя й загладу феодалам. Лихе невдоволення, мов чорне хмаровиння, давно вже нависло над країною.

Аж раптом одна за одною впали дві сліпучі блискавиці, освітивши народові все, що коїлось: перша — суд за кольє, друга — Калоннова заява про дефіцит. Скутий у своїх намірах провести реформи, а може, й потай озлоблений на двір, міністр фінансів уперше назвав точні цифри. Те, що так довго приховувалося, тепер уже знає кожен: за двана­дцять років урядування Людовіка XVI державний борг сягнув одного мільярда двохсот п’ятдесяти мільйонів. Народ зблід і закляк від такої блискавки. Мільярд двісті п’ятдесят мільйонів, астрономічна сума — хто й навіщо розтринькав її? Суд за кольє дав відповідь: бідолахи, котрі за кілька су гарують цілісінький день, дізналися, що велике панство діаманти вартістю в півтора мільйони вважає звичайним любовним дарунком, за десять, за двадцять мільйонів купує собі замки, а народ поневіряється у злиднях. Оскільки кожен знав, що король, скромняга й обиватель духом, аж ніяк не причетний до цих фантастичних витрат, то вся лють лавиною впала на сліпучу, марнотратну й легкодумну королеву. Винного за державні борги знайшли. Тепер уже знають, чому щодня знецінюються асигнації, чимраз дорожчає хліб і ростуть податки, — адже розпусна циндра у своєму Тріаноні цілу кімнату оздобила діамантами, брату Йосифу потай послала в Австрію сотню мільйонів золотом на війну, обсипала пенсіями, посадами й маєтками своїх бахурів і любок. Раптом знайшли причину лиха, винуватця банкрутства — й королеву перехрестили. В кожнім кутку Франції її вже звали «пані Дефіцит»; слово, мов тавро, пломеніло в неї на плечах.

Ось тут і репнуло хмарне небо, посипався град брошур і полемічних писань, ринула повінь записок, пропозицій і петицій; у Франції ще ніколи стільки не читали, не писали й не говорили — почав прокидатися народ. У найглухіших селах добровольці й солдати, що воювали в Америці, розповідали про демократичну країну, де нема ні двору, ні короля, ні дворян, а є лише самі громадяни, цілковита