Читати книгу - "Марія Антуанетта"

рівність і свобода. Хіба ж у «Суспільному договорі» Руссо, а ще тонше й потаємніше в писаннях Вольтера й Дідро не чітко сказано, що монархія аж ніяк не кращий і не єдиний догідний Богові спосіб урядування? Давня, безсловесна і схилена шаноба вперше з цікавістю задерла голову, — і дворянство, і народ, і міщани набули нової певності; нечутне шепотіння масонських лож і громадських зібрань мало-помалу зросло до гучного бурмотіння і гримотливого ремства, в повітрі жевріють електричні заряди, от-от спалахне вогонь: «Завдяки дедалі більшим духовним збуренням, — повідомляє посол Мерсі до Відня, — лихо сягає величезних розмірів. Уже можна казати, що неспокій охопив усі верстви суспільства, і ця гарячкова тривога дає парламенту силу й далі суперечити королеві. Аж не віриться, як зухвало, навіть у людних місцях, говорять про короля, герцогів і міністрів, засуджуючи їхню діяльність; найчорнішими фарбами змальовують марнотратність двору й наголошують на потребі скликати Генеральні Штати, ніби в країні й уряду ніякого нема. Спинити свободу слова карами не можна, гарячка охопила всіх; навіть якщо тисячі людей кинути до в’язниці, лиха вже не позбутися, натомість спалахне народний гнів і буде неминучий бунт».

Загальне невдоволення вже не потребує ні маски, ні обережності, воно сміливо виступає наперед і каже те, що хоче; навіть про око вже не дотримуються ніяких виявів поваги. Коли невдовзі після суду за кольє королева вперше знову зайшла до своєї ложі в театрі, то в залі так гучно засичали, що надалі вона відцуралася театру. Коли пані Віже-Лебрен надумала прилюдно виставити в «Салоні» свій портрет Марії Антуанетти, то, боячися дуже ймовірних образ намальованій «пані Дефіцит», портрет королеви чимшвидше звідти забрали. Скрізь — у будуарах і дзеркальних залах Версалю — Марія Антуанетта вже не тільки спиною відчуває холодну ненависть, але бачить і чує її. Зрештою вона зазнала ще більшої ганьби: міністр поліції якомога делікатніше сповіщає, що певний час їй ліпше не їздити до Парижа, бо навряд чи вдасться вберегти її від усяких прикрих оказій. Затамована лють усієї землі кипучим потоком упала на однісіньку людину, і королева, раптом отямившись від своєї безжурності, прочумавшись під різками ненависті, з розпачливим зойком спитала останніх своїх друзів: «Що вони хочуть від мене?.. Що я їм зробила?»

Мав ударити грім, щоб Марія Антуанетта вжахнулася свого гордовитого й безжурного «laisser-aller»[107]. Вона прочнулася від сну і, колись глуха й нечула до порад, починає нині розуміти, чим знехтувала, — і з нервозною поквапністю похопилася надолужити найдратливіші помилки. Передусім, черкнувши пером, зменшила власні витрати. Відіслала пані Берґен, обмежує витрати на гардероб, зам­кове господарство і стайні, що заощаджувало більше мільйона на рік; з її салонів зникають гравці і карти; вона припиняє розбудову замку Сен-Клу, кілька інших замків якомога швидше продає; скасовує низку непотрібних посад, насамперед ті, що посідали її тріанонські фаворити. Марія Антуанетта дослухається, що робиться довкола, вперше скорилася не старій силі — моді, що панує в товаристві, а новітній — громадській думці. Завдяки вже цим першим спробам вона до решти збагнула справжні почуття своїх дотеперішніх друзів, котрих, заживши через це лихої слави, стільки років обсипала ласками й привілеями, — державні реформи їхнім коштом зовсім не до вподоби тим грабіжникам. «Нестерпно, — прилюдно нарікав один безсоромний лакуза, — жити в країні, де не певен, що завтра матимеш те, чим володів учора». Проте Марія Антуанетта невблаганна. Знявши з очей полуду, вона ліпше розуміє довколишнє. Відцуравшись згубного товариства Поліньяк, знову наблизила своїх давніх дорадників — Мерсі й давно вже спровадженого Вермона, — здавалося, її запізнілий досвід усе-таки визнав слушність марних засторог Марії Терезії.

Але відповіддю на всі її зусилля було тепер згубне слово «запізно». Серед великого розруху ніхто й не помітив цих мізерних зречень, хапливі заощадження зникали, мов краплі, у велетенській бочці Данаїд — бочці дефіциту. Зляканий двір побачив, що окремі випадкові заходи вже не зараджують: потрібен Геркулес, який зміг би нарешті відкотити величезний камінь дефіциту. Міняють помагачів, призначають щоразу нового міністра фінансів, але всі вони вдаються до тих нетривких і минущих засобів, які й сьогодні добре запали нам у пам’ять (історія завжди повторюється): надмірних позичок, що нібито покривали попередні, нещадних податків і поборів, випуску асигнацій і скорочення золотого обігу — отже, до прихованої інфляції. Та оскільки хвороба засіла значно глибше й полягає в хибному обігу в нездоровому розподілі національного продукту, в скупченні всіх багатств у руках нечисленних феодальних родин, а фінансові лікарі не зважуються на доконечне хірургічне втручання, недуга державної скарбниці стає хронічною. «Коли марнотратність і легкодум­ність спорожнили королівську скарбницю, — пише Мерсі, — знявся крик розпачу й переляку. І тоді міністри фінансів почали вдаватися до згубних засобів, вигадуючи нові податки, або, як-от недавно, вилучивши, прикрившись усякою брехнею, золото з обігу. Ці тимчасові ліки на мить угамовують болещі, й усі, незбагненно легко забуваючи про розпач, віддаються веселій безжурності. Своїм безладдям і здирством теперішній уряд безперечно перевершив попередній, і з морального погляду неможливо, щоб такий стан тривав ще довше й не призвів до катастрофи». Та що відчутніше наближення тієї катастрофи, то тяжче непокоїться двір. Нарешті, аж нарешті почали розуміти: замало міняти міністрів, треба міняти систему. За мить до банкрутства вже не вимагають, аби жаданий рятівник був шляхетного роду, але щоб він насамперед був — нове поняття для французького двору — популярним і тішився довірою тієї незнаної й небезпечної істоти — «народу».

Такий рятівник уже є, при дворі його знають, у скруті навіть користалися його порадами, проте він міщанського роду, іноземець — швейцарський громадянин, — ба навіть ще гірше: єретик во плоті, кальвініст. Але міністри не вельми раділи цьому зайді — й коли той у своєму «Compte rendu»[108] надто вже розкрив народові очі на їхнє фінансове ворожіння, вони мерщій спровадили його. Тоді роздратований швейцарець на жалюгідному клапті паперу пише королю прохання про відставку; Людовік XVI не міг подарувати такої непоштивості і довго приказував або навіть запевняв, що вже ніколи не візьме на службу Неккера.

Але тепер Неккер якраз той чоловік, що треба, — королева нарешті зрозуміла доконечність мати при собі саме такого міністра, який міг би вкоськати цього дикого й ревучого звіра — громадську думку. Щоб утвердити свій вибір, навіть їй треба подолати внутрішній опір — бо й попереднього міністра Ломені де Брієнна, який швидко зробився немилим, призначили лише завдяки її впливові. Чи не звинуватять її знов, коли буде ще одна невдача? Оскільки її завжди