Читати книгу - "Марія Антуанетта"

нерішучий чоловік вагається й далі, вона сама рішуче, мов до отрути, вдається до цього небезпечного помічника. В серпні 1785 року вона запросила Неккера до свого приватного кабінету й ужила всього свого красномовства, щоб уласкавити роздратованого банкіра. Неккер зажив у ті хвилини подвійного тріумфу: королева не просто просила, а благала, і водночас його вимагав увесь народ. «Хай живе Неккер!», «Хай живе Неккер!» — загриміло цього вечора у галереях Версалю і на вулицях Парижа, щойно люд дізнався про призначення.

Королева не зважується радіти: надто лякає її відповідальність, усвідомлення, що своїми недосвідченими руками вона вхопилася за колесо долі. Та й потім: це ім’я породжує в ній похмурі й непевні передчуття — чому, до ладу й не знає, — але й тут її інтуїція перевершила розум. «Тремчу на саму думку, — писала вона в той день Мерсі, — що це я повернула його. Мій талан — приносити нещастя, й коли через диявольські махінації він знову зазнає невдачі або схитне авторитет короля, мене зненавидять іще дужче».

«Тремчу на саму думку», «Даруйте мені за цю слабість», «Мій талан — приносити нещастя», «Мені конче треба, щоб зараз мене підтримував такий добрий і вірний друг, як Ви» — досі від Марії Антуанетти таких слів не чули, такого вона не писала. Тон уже геть змінився, це голос переляканої, збуреної до глибини людської душі — бездумного тріпотливого сміху розбещеної жінки вже не чути. Марія Антуанетта скуштувала гіркого овочу пізнання, її певність сновиди вже минулася, адже не боїться лише той, хто не знає небезпеки. Тепер вона почала розуміти незмірність ціни, яку слід платити за високе становище — тягар відповідальності; вперше її згнітила корона, яка досі була ніби ще одним модним і легким капелюшком від пані Берґен. Яка нерішуча стала її хода, коли під ламкою землею ноги зачули глухе вулканічне двигтіння: може, не треба вперед, може, ліпше зупинитись? Може, відцуратись усякого діла, назавжди спекатись непевних політичних оборудок, не втручатись в урядування, яке здавалося легким, а насправді таке небезпечне. Поведінки Марії Антуанетти не впізнати. Досі щаслива серед гамору й метушні, королева прагне тепер спокою і відлюдності. Не ходить у театр, на бали й маскаради, не з’являється на державній королівській раді, — лише бавлячись із дітьми, ще відчуває душевну злагоду. До кімнати, де тісно від сміху, не просочується сморід ненависті й заздрості. Як мати вона почуває себе певніше, ніж як королева. Розчарована жінка запізно відкрила для себе й ще одну таємницю: її вперше розворушив, заспокоїв і обдарував щастям щирий друг і справжній чоловік. І все могло б іще бути гаразд — аби тільки мирно жити в найтіснішім природнім колі й не викликати долю на герць: аж тепер збагнула вона всю міць і підступність цієї таємничої суперниці.

Але саме тепер, коли вона всім серцем запрагла спокою, барометр часу показує на бурю. Якраз у ту мить, коли Марія Антуанетта усвідомила свою помилку і хоче завернути, ховаючись від людського ока, невблаганна доля штовхнула її назустріч найбуремнішим історичним подіям.

Вирішальне літо

Неккер, приставлений королевою до державного стерна напередодні жахітної трощі, рішуче повертає просто на бурю. Він сміливо напинає вітрила, недовго вибирає курс — кволі заходи вже не зарадять, потрібні тверді й потужні, щоб дати людям нову надію. В ці останні роки Версаль помалу втрачав довіру нації. Народ уже не вірить обіцянкам короля, його борговим зобов’язанням та асигнаціям, не покладає ніяких надій ні на парламент аристо­кратів, ні на раду нотаблів; щоб зміцнити довіру й зупинити анархію, потрібно — хоча б до часу — створити новий орган влади; від зимових злиднів кулаки в народу стали твердіші, покинувши села й зібравшись у голодні юрби в містах, люд от-от прорве греблю розпачу. Отже, як завжди, повагавшись, у найостаннішу мить король вирішив скликати Генеральні Штати, що вже двісті років справді представляли всю націю. Щоб одразу відібрати перевагу в тих, у чиїх руках поки що багатство і право, — в першого й другого станів, у дворянства й духівництва, король, за порадою Неккера, подвоїв представництво третього стану. Ці обидві сили врівноважили одна одну, а монарх таким чином зберіг собі можливість остаточної ухвали. Скликавши Національні Збори, двір сподівався зменшити відповідальність короля і водночас зміцнити його владу.

Але народ гадав інакше: це ж уперше звернулися до нього, — і збагнув, що не доброта, а розпач примусив короля просити в них поради. Перед народом постало величезне завдання, але ж це нагода, що вже може й не трапитись, — отже, треба якомога ліпше скористатися нею. П’янкий захват охопив міста й села, вибори стали святом, збори штатів кожної провінції — національно-релігійною врочистістю; перед страшним ураганом на небі найпишніша, найоманливіша ранкова зоря. Нарешті вже можна братися до роботи: 5 травня, в день відкриття Генеральних Штатів, Версаль уже не просто резиденція короля, а столиця, мозок, душа і серце всієї французької держави.

Малий Версаль ще ніколи не бачив таких людських тлумів, як цієї ясної весни 1789 року. При дворі, як зав­ше, крутилося чотири тисячі люду, дві тисячі делегатів прислала Франція, а ще й, аби не проґавити історичного видовища, без ліку наїхало цікавих із Парижа та сотень інших містечок. Навіть за торбу грошей ледь удавалося найняти кімнату, за жменю дукатів купували оберемок соломи, а ті, хто ніякого житла не знайшов, сотнями спали під брамами й на ґанках; чимало з них, уже вночі, попри дощ і негоду, ставало живоплотом, аби вдень не пропу­стити видовища. Харчі подорожчали в три або й чотири рази, людське скупчення ставало дедалі нестерпнішим. Уже тоді символічно зазначилося, що в цьому дрібному провінційному містечку є місце не для двох, а лише для одного володаря Франції. Надалі хтось із них повинен забратися: чи то король, чи то Національні Збори.

Але в перші години про війну не йшлося, а відбулося велике замирення короля з народом. Четвертого травня рано-вранці забамкали дзвони: перш ніж зберуться на раду люди, слід у святому храмі вимолити Боже благословення цій непростій роботі. Цілий Париж, мов на прощу, подався до Версаля, щоб розповісти потім і дітям, і внукам про початок нової доби. З вікон звисали коштовні килими й тісно п’ялися голови, до коминів, анітрохи не боячись упасти, налипли рясні китиці людей, кожен прагнув добачити найменші подробиці процесії. Штати й насправді дали величну виставу, а Версальський двір востан­нє розгорнув усю свою пишноту, щоб як слід показати народові,