Читати книгу - "Марія Антуанетта"

в кого справжній маєстат, хто тут природний і присяжний володар. О десятій ранку королівський поїзд виїхав із палацу, спереду у вогнистих лівреях мчали пажі, за ними сокольники, звівши руки й держачи птахів над головою, далі розкішний запряг коней, у коштовній збруї та з барвистими султанами на голові, врочисто й повільно тягнув сяючу склом і золотом карету короля. Праворуч від Людовіка сидів середульший брат, на козлах — менший, а позаду — Беррі й Бурбон, юні герцоги Анґулемські. Радісні крики «Хай живе король!» бурхливою хвилею вітають цю першу карету, прикро контрастуючи з затятим, непоступливим мовчанням, що зустріло другу карету з королевою і принцесами. Вже в ці ранкові години громадський присуд проорав глибоку межу між королем і королевою. Така ж мовчанка огорнула наступні карети, в яких урочисто й повільно їхала решта королівської родини, прямуючи до церкви Богородиці, де три стани, дві тисячі чоловік, кожен із пломінкою свічкою в руках, чекали на двір, щоб усім разом піти хресним ходом по місту.

Карети спинилися біля церкви. Повиходили всі: король, королева й двір — і перед ними постало незвичне видовисько. Щоправда, дворянство вони бачили на святах і балах — і стояло воно в розкішнім шовковім, розшитім золотими галунами вбранні, зухвало заломивши капелюхи з білими пір’їнами; знали й барвисту пишноту духівницт­ва — пломінь кардиналових шат і фіалкові сутани єпи­скопів; ці два стани — перший і другий — сотні років вірно стояли біля трону, прикрашаючи кожне двірське свято. Але що то за темний гурт, у зумисне простому чорному одязі, ледь забілений тільки краватками, хто ці чужинці у звичайних трикутних капелюхах, хто ці незнані й безіменні, що суцільною чорною брилою вклякли біля церкви? Які думки ховають ці чужі й не бачені досі обличчя, ці сміливі, ясні й навіть суворі очі? Король і королева пильно дивляться на своїх супротивників, які, набувши в гурті сили, ані вклоняються по-рабськи, ані вигукують привітання, а лише мовчки й гідно чекають, щоб із не меншим правом, ніж ті виряджені й пихаті, привілейовані й уславлені, взятися до оновчої роботи. А хіба ж вони — чорні й похмурі, серйозні й непроникні, — не скидаються дужче на суддів, ніж на слухняних дорадників? Уже, певне, й на цій першій зустрічі король і королева здригнулися, неясно передчувши свою майбутню долю.

Але при першій стрічі не було ще ніяких сутичок: перед неминучою війною на хвилю запанувала згода. Зосереджені й поважні, кожен зі свічкою в руках, дві тисячі чоловік урочисто пройшли блискучою живою вуличкою французьких і швейцарських гвардійців, долаючи невелику відстань від церкви Матері Божої Версальської до собору Святого Людовіка. Над ними бамкали дзвони, поряд дріботіли барабани, сяяли мундири, і, якби не духовні співи священиків, усе б скидалося на військовий парад.

На чолі довжезної процесії двома вервечками йшли — останні будуть уже першими — представники третього стану, за ними виступало дворянство, далі духівництво. Коли проходили останні депутати третього стану, юрба (зовсім не випадково) заворушилася, злинув шалений вітальний клич. Там ішов герцог Орлеанський, перекинчик і демагог, який уважав, що замість королівської родини йому ліпше пристати до депутатів третього стану. Навіть сам король, ідучи за вбраним у засіяні діамантами шати паризьким архієпископом, що ніс балдахін зі Святими Дарами, не почув таких палких вітань, як той, що прилюдно став на бік нації й відкинувся від короля. Щоб іще більше показати дворові свою зачаєну ворожість, дехто, обравши мить, коли підступила Марія Антуанетта, замість «Vive la Reine!» зумисне гучно почав кричати ім’я її ворога: «Хай живе герцог Орлеанський!» Зазнавши такої образи, Марія Антуанетта стерялась і зблідла, їй насилу вдалося, не подавши знаку, знов опанувати себе й гордо завершити цю принизливу путь. Та вже другого дня на відкритті Національних Зборів її чекало ще одне приниження. Якщо короля палко привітав увесь зал, то, коли зайшла вона, жодні вуста не розтулилися, жодна рука не звелася, її, мов колючим вітром, обдало зимним, одвертим мовчанням. «Voilà la victime»[109], — промимрив Мірабо до сусіди, і навіть зовсім чужий чоловік, американський губернатор Морріс, спробував заохотити своїх французьких друзів, аби кількома вітальними гуками порушити цю образливу мовчанку. Та намарне. «Королева плакала, — записав у своїм щоденнику син вільного народу, — а її не вітав жоден голос. Я вже звів був руку, але ж там я не мав ніякого права виявляти свої почуття й марно просив сусідів це зробити». Три години, мов на лаві підсудних, повинна була сидіти королева Франції перед представниками народу, не почувши від них жодного привітання; аж коли вона, дослухавши довжелезну промову Неккера, виходила з королем із зали, кілька депутатів, пройнявшись жалем, боязко гукнули «Vive la Reine!» Зворушена королева вдячно кивнула тим кільком, і цей порух зродив нарешті захват усіх присутніх. Та, вертаючись до замку, королева не тішилась ніякою оманою, надто добре відчула вона різницю між цим загайним спочутливим вітанням і незмірним, гомінким і гарячим потоком любові, що колись без усяких заохочень огорнув її ще дитяче серце, коли вона вперше приїздила до Парижа. Вона вже знає, що з нею ніхто не замириться і починається боротьба на смерть і життя.

У ті дні всім присутнім упадала у вічі стривоженість і розгубленість Марії Антуанетти. Вже навіть на відкритті Національних Зборів, коли, вродлива й велична, з пишними страусовими перами на голові, вона з’явилась у розкішнім фіалково-срібно-білім королівськім убранні, пані де Сталь зауважила в її поведінці пригніченість і смуток — щось цілком чуже й нове в цій колись безтурботно веселій і кокетливій жінці. Справді, лише незмірним зусиллям волі королеві ледве вдається висиджувати, мов на сцені; в ті дні її чуття й тривоги десь-інде. Бо знає: поки в королівській пишноті, бережучи належну велич, вона годинами мусить виставлятися народові, в Медоні в малому дитячому ліжкові мучиться й умирає її старший син, восьмирічний дофін. Уже торік зазнала вона горя поховати дитину, померла принцеса Софі-Беатріс, якій було всього одинадцять місяців, а тепер удруге в дитячий покій заповзає по свою жертву смерть. Перші ознаки рахіту з’явились у її первістка ще торік. «Дуже непокоюся за старшого сина, — писала вона тоді Йосифу II. — Він трішки горбиться, одне стегно вище другого, а спинні хребці трохи позсувалися й випнулись. Віднедавна в нього постійна гарячка, він надто худий і виснажений». Потім дитина ніби трохи одужала, та невдовзі у згорьованої матері не зосталося вже ніяких надій. Барвисте й небачене видовисько — святкова процесія при відкритті