Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Генеральних Штатів — було останньою втіхою бідолашного недужого малюка: закутаний у ковдри, давно вже закволий, щоб ходити, лежачи на подушках на балконі королівських стаєнь, своїми каламутними й запаленими очима він ще може бачити батька, матір, живоплоти блискучих мундирів — за місяць його вже поховають. Усі ті дні близька й неминуча смерть дитини невідступно мордує материнське серце, всі думки й почуття Марії Антуанетти біля хлопчика — й годі шукати більшого безглуздя, ніж та знов і знов підживлювана легенда, ніби в ті тижні найгірших людських і материнських мук Марія Антуанетта зранку до вечора плела підступні інтриги проти Зборів. Бо від власного болю й чужої ненависті в ті дні її воля до боротьби була цілковито зламана; тільки згодом, зовсім самотня, боронячи вже саме життя й королювання свого чоловіка та другого сина, вона відчайдушно похопиться до останньої боротьби. А тоді сили в неї не було, і якраз у ті дні, щоб спинити колісницю долі, був потрібен Бог, а не розгублена й нещасна людина.

Адже події текли нестримним гірським потоком. Уже через кілька днів дворянство і духівництво — два привілейовані стани — і їхній супротивник, третій стан, почали запекло виборювати владу: вигнані депутати третього стану самі себе проголосили Національними Зборами і в залі для гри в м’яч поклялися не розходитись, поки утвердиться воля народу, поки вони вироблять Конституцію. Двір ужахнувся демонічній удачі народу, якого сам же по­кликав до хати; розриваючись між усіма своїми кликаними і некликаними радниками, віддаючи сьогодні перевагу третьому стану, назавтра — першому й другому, згубно вагаючись якраз у ті хвилини, що вимагали найбільшої ясності й сили, король слухав то хвальковитих, сповнених давньої пихи вояків, котрі пропонували голою шаблею розігнати той набрід по домівках, то Неккера, котрий ненастанно штовхав до поступок. Сьогодні він не пускає третій стан до зали нарад, а назавтра, як тільки Мірабо оголосив, що «Національні Збори можна розігнати хіба що багнетами», знов полохливо відсахується. Двір стає дедалі нерішучіший, натомість щодня зростає рішучість нації. Завдяки свободі друку досі німе створіння — «народ» — умить здобувся на голос, заволав у сотнях брошур, домагаючись своїх прав, виливаючи бунтівничий гнів у вогненних газетних статтях. В Пале-Роялі під захистом герцога Орлеан­ського щодня збиралися десятки тисяч люду, що без угаву базікали, горлали, нашіптували й під’юджували одне одного. Зовсім незнані, що весь вік прожили, ніби замкнувши вуста, раптом здобулися на хист до промов і писань, сотні честолюбців і нероб зачули благословенні часи, кожен розважав про політику, аґітував, читав і сперечався, шукав аргументи.

«Щогодини, — писав англієць Артур Янґ, — випускають якусь брошуру, сьогодні з’явилося тринадцять, учора — шістнадцять, на тому тижні їх було двадцять дві; і дев’ятнадцять із двадцяти агітують за свободу» — тобто за скасування всіх, навіть монарших привілеїв. Щодня, мало не щогодини відпадає добрячий шмат королівської влади, і за кілька тижнів для сотень тисяч люду холодні, мов у кригу закуті, слова «нація» і «народ» стали релігійним символом верховної влади і найвищої справедливості. До нестримного руху вже приєднуються солдати й офіцери; вражені державні й міські урядовці помічають, як, щойно піднявся на дибки народ, з їхніх рук вислизають віжки; в той могутній кільватерний струмінь потрапили навіть Національні Збори і, сліпо закрутившись у хвилях, утратили монархічний курс. Радники в королівському палаці все дужче полошаться, і, як часто буває, душевна непевність спробувала врятуватися від страху, козирячись силою: щоб настрашити, король стягнув останні вірні й надійні полки, наказав Бастилії готуватись до бою і, щоб самому повірити власній силі, якої насправді й не було, кинув нації рукавичку, пославши у відставку й вигнавши, мов злочинця, єдиного популярного міністра — Неккера.

Наступні дні навіки вкарбувались у книгу світової істо­рії; була, правда, одна книга, де б їх марно взялися шукати, — рукописний щоденник злощасного короля, котрий ні про що й не здогадувався. За 11 липня там стоїть лиш «Нічого. Від’їзд пана Неккера», а за 14 липня, день штурму Бастилії, котрий ущент розбив його владу, стоїть знову те саме трагічне слово «Rien», отже: ніяких ловів у цей день, жодного забитого оленя, тобто ніяких значних подій. У Парижі про той день гадали інакше, бо вся нація й досі святкує його як день, коли прокинулась свобода. Вранці 12 липня вістка про Неккерову відставку домчала до Парижа — іскра впала на бочку з порохом. У Пале-Роялі Каміль Демулен, приятель-однодумець герцога Орлеанського, вискочив на стілець і, вимахуючи пістолем, заволав, що король готує Варфоломіївську ніч, і закликав до зброї. Миттю винайшли символ повстання — трибарвну кокарду, що стала республіканським прапором; через кілька годин скрізь уже нападали на військових, захопили арсенал, спорудили барикади. 14 липня від Пале-Рояля двадцятитисячна юрба рушила на Бастилію і за кілька годин узяла штурмом ненависну в’язницю, а бліда голова її коменданта, котрий намагався боронити фортецю, танцювала на вістрі піки — революція засвітила свого першого кривавого ліхтаря. Ніхто не зважився придушити цей стихійний вияв народного гніву, війська, не мавши з Версалю ніяких наказів, відступили, й увечері Париж засвітився тисячами переможних свічок.

За десять миль від цих світових подій, у Версалі, ні­хто ні про що й не здогадується. Надокучливого міністра спровадили, тепер буде спокій, скоро знову можна податись на полювання, було б добре вже й завтра. Але з Національних Зборів мчать вісник за вісником; у Парижі панує неспокій, грабують арсенал, рушили на Бастилію. Король слухає повідомлення та не приймає ніяких належних рішень — навіщо, зрештою, скликали ті кляті Національні Збори? Нехай вони й розбираються. Як завжди, нітрохи не змінивсь освячений розпорядок, як і кожного дня, флегматичний і до всього байдужий чоловік (про це він устигне дізнатися й завтра) пішов о десятій до ліжка і спав тупим, глибоким, не стривоженим жодними світовими подіями сном. На змиленому коні до Версалю примчав герцог Ліанкур, аби донести вістку про паризькі події. Йому сказали, що король уже спить. Він наполягав, щоб розбудили, й нарешті його пустили до священного спального покою. «Бастилію взяли штурмом! Коменданта замордували! Його голову на піці пронесли по всьому місту!»

«Та це ж бунт», — злякано промимрив бідолашний володар.

Однак лихий вісник безжально його поправив: «Ні, Величносте, це революція».

Втеча друзів

З переляканого й напівсонного Людовіка потім чимало глузували за те, що він, зачувши вістку про падіння Бастилії, не зразу збагнув усе значення щойно зайшлого в світ слова «революція». Але «надто вже легко, — як нагадує багатим на пізній