Читати книгу - "Марія Антуанетта"

розум Моріс Метерлінк у славетнім розділі з книги «Мудрість і доля», — бачити, що слід було робити, вже знаючи все, що відбулося». Безперечно, коли вперше задвигтіла земля, ні король, ні королева не могли навіть близько вгадати руйнівної сили цього землетрусу — але ж є тут інше питання: чи хтось із сучасників, хтось із тих, хто сам запалив і роздмухав революцію, відчув уже в перші хвилини незмірність того, що народилося? Всі вожді новітнього народного руху — Мірабо, Байї, Лафайєт — самі нітрохи не здогадувалися, як далеко сягне ця розкута сила, залишивши позаду їхню мету й не по волі тягнучи їх далі, — адже 1789 року навіть найзапекліші пізніші революціонери — Робесп’єр, Марат, Дантон — були ще наскрізь переконані роялісти. Аж тільки сама Французька революція надала слову «революція» те широке й стихійне історичне значення, яке ми вкладаємо в нього й сьогодні. Не перші години — вся доба оживила й окрилила це слово. Дивний парадокс: найзгубнішим було не те, що Людовік XVI не збагнув одразу революції, а геть протилежне: зворушливі намагання цього пересічного чоловіка таки зрозуміти її. Людовік XVI кохався в історії, й ніщо так не вразило несміливого підлітка, як те, що славетний Давид Юм, автор «Історії Англії», сам подарував йому свою книгу, — бо ж дофін зачитувався нею. Там він надто вже захоплювався розділом, де описувалось, як повелася революція з іншим королем, Карлом Англійським, зрештою його стративши; цей приклад був могутньою пересторогою боязливому спадкоємцеві трону. Й помітивши подібні заворушення у власній країні, король Людовік XVI гадав почути себе певніше, знов і знов студіюючи цю книгу, щоб, вивчивши помилки свого попередника, вчасно дізнатися про те, чого не треба робити при таких розрухах: де той удавався до сили, він вирішив бути поступливим, сподіваючись таким чином уникнути лихого кінця. Та саме намагання збагнути Французьку революцію за аналогіями іншої, зовсім відмінної від неї, й занапастило короля. Адже у вирішальні історичні миті володар у своїх рішеннях повинен керуватися не пожовклими приписами й застарілими зразками — лише видюще око генія примітить у сучаснім рятунок і слушність, тільки рвійне, звитяжне діяння здатне приборкати дикі й темні стихійні сили. Буря не вщухне, коли згорнути вітрила; вона щосили лютуватиме й далі, аж поки сама ослабне й загасне.

У цьому трагедія Людовіка XVI: він прагнув збагнути незбагненне, зазираючи в історію, мов у підручник; намагався боронитися від революції, боязко зрікаючись усього королівського. Трагедія Марії Антуанетти в іншому: вона не шукала порад ні в книгах, ні, мабуть, у людей. Навіть у хвилини щонайбільшої небезпеки вона ніколи не згадувала й не передбачала — її поривна вдача не терпіла жодних розрахунків і комбінацій. Уся її людська сила полягала в самому інстинкті. І першої ж миті цей інстинкт різко відкинув революцію. Народившись у королівському замку, вихована в династичних традиціях, переконана в божественності своїх прав володарки, вона наперед уважала будь-які домагання народом своїх прав неправедним бунтом челяді — ті, що вимагають для себе цілковитої свободи й усіх прав, завжди найменше схильні визнавати права і свободи інших. Марія Антуанетта й сама не мала ніяких вагань і ні з ким не встрявала в суперечку, як і брат Йосиф, який сказав: «Mon métier est d’etre royaliste»[110], — вона говорить: «Єдиний мій клопіт — зберегти королівство». Її місце — нагорі, місце народу — внизу; вона не хоче вниз, народ не сміє прагнути нагору. Від штурму Бастилії аж до ешафота вона щомиті сповідує своє непохитне право. В душі вона й на мить не змирилась із новітнім рухом, а революціонер для неї — тільки м’якше ім’я заколотника.

Але в цьому несхитному, непримиренному й погірд­ному ставленні Марії Антуанетти до революції не було (принайм­ні спочатку) й найменшої ворожості до народу. Вирісши у мирному Відні, Марія Антуанетта вважає народ, «le bon peuple», наскрізь добросерду, не дуже тямковиту істоту; мов камінь, тверда її віра в те, що колись ця добра отара, розчарувавшись у бунтівниках і словоблудах, сама повернеться до ситих ясел, в обору свого спадкового володаря. Тому вся її ненависть спрямована проти «factieux»[111] — проти змовників, заколотників, членів клубів, демагогів, агітаторів, честолюбців і атеїстів, що заради своєї плутаної ідеології або честолюбних інтересів намовляють чесний народ проти трону й вівтаря. «Un amas de fous, de scélérats», «збіговисько дурнів, волоцюг і злочинців» — так називає вона депутатів двадцятимільйонної Франції, і той, хто хоч трохи побув у тій зграї Корея, для неї вже пропащий, хто тільки просто говорив із тими несамовитими прихильниками нового, — вже підозрілий. Жодного слова подяки не почув від неї Лафайєт, котрий тричі, важачи своєю головою, рятував життя її чоловіка й дітей, — бо ж ліпше загинути, ніж дати себе рятувати тому марнославному шукачеві народної любові! Ніколи, навіть у в’язниці, ні своїх суддів, котрих вона не визнавала, називаючи їх катами, ні депутатів не вшанувала вона проханням, з усією притаманною їй упертістю незмінно відкидаючи будь-який компроміс. Марія Антуанетта від першої до останньої миті вважала революцію тільки нечистим, збуреним найбільш вульгарними й ницими інстинктами, смердючим людським шумовинням; вона не розуміла її всесвітньо-історичного права, її відбудовчої волі, бо затялася на тому, щоб розуміти й боронити лише своє королівське право.

Таке небажання розуміти було історичною помилкою Марії Антуанетти — заперечити тут не можна. Цій наскрізь пересічній і політично вузьколобій жінці бракувало виховання і внутрішніх зусиль, щоб зазирати в царину думки, глибоко розуміти сутнє, — збагнути вона могла тільки людське, близьке й чуттєве. А коли дивитися зблизька, поглянути на людей, то будь-який політичний рух буде каламутним потоком; ідея, почавши втілюватись на землі, завжди спотворюється. Марія Антуанетта судила — хіба ж їй можна було інакше? — про революцію по тих людях, що керували нею; й тут, як завжди в часи переворотів, той, хто горлав найдужче, не був найчесніший і найкращий. Хіба ж не слушна королевина недовіра, коли саме ті аристократи, що мали найбільші борги, найлихішу славу, найбрудніші звичаї, як-от Талейран і Мірабо, перші розкрили своє серце для свободи? Як могла Марія Антуанетта повірити в чесність і моральність революції, коли скупий і пожадливий, готовий до всяких брудних ґешефтів герцог Орлеанський марить новим братерством? Коли Національні Збори обрали своїм улюбленцем Мірабо — цього учня Аретино в продажності й писанні всякого сороміцтва, цього дворян­ського покидька, що за свої крадіжки й інші темні оборудки посидів в усіх французьких в’язницях і заробляв собі на прожиття шпигунством? Чи ж буде