Читати книгу - "Марія Антуанетта"

це діло від Бога, коли довкіл вівтаря позбирались такі людці! Хіба збурене юрмище перекупок і повій, що на кривавих піках, як людожерний символ своєї перемоги, носять відрубані голови, й справді можна назвати авангардом нової людськості? Бачивши зразу тільки насильство, Марія Антуанетта не вірить у свободу, бачивши самих людей, не вгадує ідеї, що ховається в тому дикому збуренні світу; вона не примітила й не збагнула осягнутих тим буянням величних людських надбань, що дали нам найголовніші засади громадського життя: свободу віри, свободу думки, свободу друку, свободу вибору професій і свободу зібрань; що на скрижалях законів нового часу насамперед вкарбували рівність класів, рас і релігій і скасували ганебні залишки середньовіччя — тортури, панщину й рабство; за брутальним вируванням вулиць вона ніколи хоч трошки не бачила й не хотіла бачити високі духовні цілі. Те неосяжне роїння для неї лише хаос, і вона не помічає, як проступають у нім, народжуючись у муках і корчах, обриси нового ладу; тому з першого до останнього дня вона всім серцем рішуче й затято ненавидить вождів і солдатів революції. І неминуче сталося. Оскільки Марія Антуанетта була несправедлива до революції, революція повелась із нею безжально й несправедливо.

«Революція — це ворог», — тільки й було на думці в королеви; королева заважає — найперше переконання революції. Непомильним інстинктом народ відчуває в королеві єдиного справжнього супротивника, з нею зразу почалася найлютіша боротьба. Людовік XVI не робив ні лиха, ні добра, про це знав послідущий селюк, найменше хлоп’я на вулиці. Досить кілька разів бахнути з рушниці, щоб той боязкий і полохливий чоловік погоджувавсь на будь-яку вимогу; можна насунути на нього червоний ковпак, і він носитиме, а якби йому твердо наказали гукати «Геть короля!», «Геть тиранів!», то король, мов слухняна лялька, гукав би й це. Однісінька воля боронить у Франції трон і королівське право, і, за висловом Мірабо, єдиний чоловік, що є в короля, це його власна дружина. Хто за революцію, той, отже, мусить бути проти королеви; від самого початку вона була вже мішенню, а щоб усі добре бачили ціль і щоб провести глибоку межу між подружжям, всі революційні писання почали зображати Людовіка XVI істинним батьком народу, ласкавим, доброчесним, шляхетним, та, на жаль, заслабким і «збезчещеним» чоловіком. Якби всім заправляв той друг людства, настав би щасливий мир між королем і народом. Проте одна лише чужинка, ота самовладна й тиранічна ав­стрійка, слухаючи свого брата, заплутавшись серед любчиків і любок, не хоче такої згоди, вигадує все новіші підступи, щоб, прикликавши іноземні війська, дощенту зруйнувати вільний Париж. Диявольськими хитрощами облещує вона офіцерів, щоб ті повернули гармати на безборонний народ; прагнучи крові, вином і дарунками намовляє солдатів улаштувати Варфоломіївську ніч; справді, якби ж був час відкрити на це очі бідолашному королеві! Зрештою, обидві партії гадали однаково. Для Марії Антуанетти народ добрий, але підмовлений «factieux». Для народу король добрий, тільки засліплений і під’юджений дружиною. Війна, власне, точилася між революціонерами й королевою. Та чим більша проти неї ненависть, чим несправедливіші обмови і образи, тим незламніша її впертість. А хто завзято керує громадським рухом або ж рішуче повстає проти нього, той, долаючи опір, завжди перевершує власну мірку; коли Марії Антуанетті ввесь світ став ворогом, її дитяча зарозумілість доросла до гордості, розвіяна сила зліпилась у справжній характер.

Але цю запізнілу силу Марія Антуанетта виказує, лиш боронячись, — якщо ноги прикуті до жорна, напасти неможливо. І цим жорном є бідний нерішучий король. Коли, здобувши Бастилію, його вдарили по правій щоці, він по-християнськи покірно підставив назавтра ліву; замість гніватись, лаяти й карати, він пообіцяв Національним Зборам вивести з Парижа свої війська, які, мабуть, ладні були ще воювати за нього, — так він зрадив тих, хто наклав за нього головою. Не зважившись гостро дорікнути вбивцям коменданта Бастилії, він визнав терор чинником справедливості у Франції, своєю поступливістю узаконив бунт. Щоб віддячити за таке приниження, Париж був ладен увінчати цього догідливого монарха, присудивши йому — щоправда, до часу, — титул «Restaurateur de la liberté française»[112]. Біля ­міської брами двозначними словами його привітав мер мі­ста, мовляв, нація відвоювала собі короля; Людовік XVI слухняно почепив на себе кокарду, котру народ обрав символом повстання проти його влади, й не примітив, що юрмиська в захваті не від нього, а від власної сили, що зробила їхнього владаря отаким покірним. 14 липня Людовік XVI утратив Бастилію, а 17-го позбувся ще й гідності, так низько вклонившись ворогам, що з його голови злетіла корона.

Король свою жертву приніс, отже, й Марії Антуанетті вже не відкараскатись. Вона теж мусить виявити зичливість, прилюдно відкаснувшись від тих, котрих новітній володар — нація — має найслушніші підстави ненавидіти, — від своїх колишніх приятелів, пані Поліньяк і графа д’Артуа; оголосивши їх поза законом, їх назавжди виперли з Франції. Якби цей від’їзд не був примусовий, королева, власне, навряд би журилася, бо душею давно вже відцуралася тих вітрогонів. Але тепер, у мить прощання, знову зажевріли рештки загаслої приязні до товаришів її найліпших, найбезжурніших років. Разом вони коїли всякі дурощі, Поліньяк знала всі її таємниці, ростила й виховувала її дітей. Тепер вона мусить виїздити — як не визнати, що це заразом прощання із власною безжурною юністю? Бо тепер уже назавжди минулися безтурботні дні; кулак революції розбив на друзки ясний, мов порцеляна, і гладенький, мов алебастр, світ вісімнадцятого сторіччя, навіки минулася доба витончених і ніжних утіх. Надходить, може, й ґрандіозна, але груба, звитяжна, але звіряча доба. Вигадливі дзиґарі рококо віддзвонили свою срібну мелодію, скінчилися тріанонські дні. Тамуючи сльози, Марія Антуанетта не зважилася провести колишніх приятелів: зосталась у кімнаті, сполошившись, що це її так уразило. Проте ввечері, коли на графа д’Артуа з дітьми, на герцога Конде, на герцога Бурбона, на Поліньяк, на міністрів і абата Вермона — на всіх тих, біля кого прой­шла її юність, — уже чекали на подвір’ї карети, вона мерщій ухопила на столі аркуш паперу й написала Поліньяк зворушливу цидулку: «Прощавай, найвірніша подруго! Жахітне це слово, але дітися нікуди. Ось наказ про коней. Я зовсім знесиліла, хіба що здужала б тільки обняти тебе». Відтоді вже в кожнім королевинім листі відчувається глухуватий тон: її серце віщує недобре й усе повиває журба. «Мені несила виповісти, — пише вона наступного дня до пані Поліньяк, — всю гіркоту розлуки з тобою, — одне сподіваюся, що й ти сумуєш не менше. Почуваю себе, нівроку, добре, хоча трохи й ослабла