Читати книгу - "Марія Антуанетта"

від усіх цих безкінечних струсів. Навколо лише нужда, нещастя й нещасливі — про тих, хто далеко, вже й не згадую. Ввесь світ утікає, і я ще втішаюся думкою, що мої друзі вже вибрались». Та все ж, ніби не хотівши, щоб навіть вірна подруга бачила її слабість, ніби знаючи, що від її колишньої монаршої сили зосталося єдине — королівська гідність, хапливо додає: «Але можеш бути певна, що всі ці напасті не схитнули ні моєї сили, ні відваги, я їм не піддалася, навпаки, всі ці незгоди лише навчили мене більшої обережності. Саме в такі хвилини навчаєшся пізнавати людей і бачити, хто відданий насправді, а хто ні».

Навколо королеви, що радо, й занадто радо, жила серед гамору, тепер нарешті тиша. Почалася велика втеча. Де колишні друзі? Пощезали, мов сніг торішній. Де зараз танцюристи і кавалери, її партнери за картами — Лозен, Естергазі, Водрей, що колись, мов жадібні діти, галасували біля столу з дарунками? В чужім одязі, верхи й у каретах — «sauve qui peut»[113] — вони покинули Версаль, цього разу перебравшись не для балу, а закутавшись, щоб їх не лінчував народ. Щовечора із золотих ґратчастих воріт викочується, щоб уже не повернутись, нова карета, щоразу тихіше стає в раптом збезлюднілих і через те завеликих залах; нема вже ні театру, ні балів, ні виїздів, ні прийомів, лише вранці відправа, лише потім у малому кабінеті довгі й марні ради з міністрами, що й самі вже зовсім безрадні. Версаль обернувсь в Ескоріал: хто мудріший, біжить звідтіля.

Але саме тепер, коли всі, кого вважали найближчими друзями Марії Антуанетти, покинули її, з пітьми виступив справжній її друг: Ганс Аксель Ферсен. Поки фаворит Марії Антуанетти міг тішитися славою, цей чесний і бездоганний чоловік, щоб уберегти кохану від наговору, скромно тримавсь осторонь, ховаючи від лукавого ока й пліток найглибшу таємницю її життя. Та нині вона вже проклята, її дружба — ніяка не честь, не дає ні вигод, ні поваги, не породжує заздрість, лише вимагає мужності й безмірної жертовності, — тепер єдиний, хто любив Марію Антуанетту і кого любила вона, сміло й рішуче підступає до неї, тим самим вступаючи до історії.

З’являється друг

Ім’я і постать Ганса Акселя Ферсена довгий час були повиті таємницею. В опублікований реєстр коханців його не вписали, посли й сучасники про нього не згадували, в салоні Поліньяк Ферсен ніколи не був завсідником; там, де світло і блиск, завжди бракує цього високого поважного чоловіка. Завдяки тій розумній зваженій стриманості, його обминули обмови двірської потолочі, зате й довго його недобачала історія. Ця найглибша таємниця життя Марії Антуанетти, може б, і назавжди зосталась у пітьмі, але в другій половині минулого сторіччя раптом поширилась романтична чутка, мовляв, у якомусь шведському замкові, закрита й опечатана, зберігається ціла пака приватних листів Марії Антуанетти. Спершу ніхто й не вірив таким неправдоподібним чуткам, поки, незважаючи на нещадне вилучення всіх інтимних подробиць, несподівана публікація цього потайного листування зразу поставила невідомого північного дворянина на чільне, найпримітніше місце серед усіх приятелів Марії Антуанетти. Публікація цілковито змінила уявлення про вдачу цієї нібито легковажної жінки; розкрилася велична й разюча душевна драма, ідилія, що тулилася під мурами королівського палацу, а потім під ґільйотиною, неймовірний, приголомшливий роман, який здатна вигадати тільки сама історія: двоє людей палають жагучим коханням, але обов’язок та обережність змушують їх найретельніше приховувати таємницю; щоразу вони розлучаються і завжди прагнуть одне до одного зі своїх, мов зорі, далеких світів; вона — королева Франції, а він — дрібний чужоземний дворянин із Півночі. Й за цими двома людськими долями — світ, що падає в пітьму, апокаліптична доба, — і ця вогненна сторінка історії зворушує тим більше, що лиш мало-помалу, розбираючи напівстерті й занімілі шифри і знаки, можна відгадати всю правду.

Ця разюча любовна драма починалась аж ніяк не пишно, а цілком у притаманному тій добі стилі рококо; вступ до неї був ніби переписаний із роману про Фоблаза. Юного шведа, сина сенатора, нащадка давнього роду, в п’ятнадцятирічному віці, приставивши до нього домашнього вчителя, послали в мандри — ще й сьогодні це незгірший метод виховання світської людини. В Німеччині Ганс Аксель учився мистецьки їздити верхи й військового ремесла, в Італії — музики й медицини, у Фернеї навідав, як конче тоді годилося, піфію всякої мудрості — пана Вольтера, і той, сухий і легесенький, мов перо, закутавшись у вишитий халат, прийняв його вельми ласкаво. Цим Ферсен здобув собі духовний ступінь бакалавра. Вісімнадцятирічного юнака тепер лише треба остаточно відшліфувати: повезти в Париж, навчити мистецтву витончених бесід і шляхетних манер — і на цьому типове виховання юного аристократа вісімнадцятого сторіччя завершувалось. Отепер довершений кавалер може ставати послом, міністром або генералом — вищий світ для нього вже відкритий.

Окрім дворянства, доброзвичайності, ясного розважного розуму, великих статків й ореолу чужоземця, Ганс Аксель Ферсен мав іще чималого козиря: він був над­звичайно вродливий. Ставний, широкий у раменах, міцний і м’язистий, він, як і більшість скандинавів, здавався справжнім мужем і водночас не пригнічував незграбністю чи кремезністю: коли ми бачимо на портретах його відкрите правильне обличчя, ясний і твердий погляд, вигнуті, мов турецькі ятагани, напрочуд гарні брови, широке чоло, теплі, чуттєві вуста, які чудово засвідчили, що вміють німотно мовчати, ми відчуваємо щиру симпатію; вже з портрета можна зрозуміти, що справжня жінка не тільки полюбить такого чоловіка, а й цілком покладеться на нього. Все ж як жвавого бесідника, як homme d’esprit, дотепного товариша в розвагах Ферсена хвалили найменше, але з сухуватим і грубуватим розумом у нього поєднувалась щирість і природний такт; уже 1774 року шведський посол гордо писав до короля Ґустава: «З усіх шведів, що я будь-коли бачив тут, у вищому світі його приймали найкраще».

До того ж цей юний кавалер не цурався втіх і товарист­ва, дами вихваляли його «coeur de feu»[114] під крижаним панцером, у Франції він аж ніяк не минав розваг, ретельно ходив на всі двірські бали, навідував великі зібрання. І трапилась тут із ним дивовижна пригода. Якось увечері, 30 січня 1774 року, на балу в Опері, де збиралось як вище, так і непевне товариство, до нього незвичайно легкою ходою немов підлетіла зграбна, вкрай вишукано вбрана дама і, закрита маскою, почала галантну розмову. Зрадівши такій відзнаці, Ферсен удоволено вступає в жваву бесіду, смілива партнерка видавалась йому пікантною й утішною, мабуть, він уже снував собі всілякі