Читати книгу - "Марія Антуанетта"

надії на ніч. Аж тут Ферсен помічає, що навколо них, з цікавістю перешіптуючись, мало-помалу збирається гурт кавалерів і дам, що всі вони пильно зглядаються на нього й незнайомку в масці. Зрештою, коли ситуація стає нестерпною, галантна інтриганка скинула маску: це була Марія Антуанетта — нечуваний випадок в анналах двору, — спадкоємиця французького трону, вкотре покинувши сумне подружнє ліжко й оспалого чоловіка, поїхала на бал в Оперу й розважається жартівливою бесідою з невідомим кавалером. Придворні дами вчасно рятують становище. Вони вмить оточили дивакувату втікачку й повели назад у ложу. Та хіба щось буде таємницею в тому пащекуватому Версалі? Кожен пліткує і дивує, що вподобання дофіни так суперечать етикетові; вже завтра, безперечно, стривожений посол Мерсі по­скаржиться Марії Терезії, і з Шенбрунна осібним кур’єром надішлють «tête à vent» — вітрогонці-дочці — один із тих прикрих листів, вимагаючи, щоб вона нарешті полишила ці негідні «dissipations»[115] і не вступала в бесіди з будь-ким на тих клятих балах. Але Марія Антуанетта затялась на своєму, юнак їй сподобався, вона дала йому це зрозуміти. Й відтоді на балах у Версалі надто вже приязно приймала цього юного кавалера, що не відзначався ні родом, ні становищем. Чи вже тоді, після повного обіцянок початку, в них прокинулись певні почуття? Цього не знаємо. Хай там як, визначна подія урвала цей безперечно невинний флірт, бо по смерті Людовіка XV мала принцеса зразу стала королевою Франції. За два дні — може, хто натякнув йому? — Ганс Аксель Ферсен подався до Швеції.

Перша дія скінчилася. Це був тільки галантний вступ, увертюра попереду справжньої гри. Зустрілися вісімна­дцятирічні юнак і дівчина й сподобались одне одному — voilà tout[116], — якщо осучаснити, то це приязнь танцювальних майданчиків, школярська закоханість. Істотного ще не сталося, глибин почуття не зачеплено.

Дія друга: через чотири роки, 1778-го, Ферсен знову приїхав до Франції: батько послав двадцятидвохрічного юнака, щоб той придбав собі багату наречену — або панну Рейєль у Лондоні, або ж доньку женевського банкіра панну Неккер, згодом відому всьому світові як пані де Сталь. Проте Аксель Ферсен не виказував жодних шлюбних намірів, і невдовзі стало зрозуміло чому. Щойно прибувши, молодий дворянин у парадному одязі з’явився до двору. Чи ще пам’ятають його? Чи впізнає хтось? Король понуро кивнув головою, решта байдуже поглянула на незначного чужинця, ніхто й слова приязного не мовив. І тільки королева, побачивши його, не стрималась від радощів: «Ah, c’est une vieille connaissance», «Ах, ми давно вже знайомі». Ні, вона не забула свого вродливого кавалера з Півночі, миттю спалахнув — та не на мить, як солом’яний віхоть, — її давній інтерес. Вона запрошує Ферсена на свої вечірки, засипає його люб’язністю, — як і на початку їхнього знайомства, на балу в Опері, перший крок знову зробила Марія Антуанетта. Невдовзі Ферсен уже писав до тата: «Королева, найлюб’язніша володарка з тих, що я знаю, була така ласкава, що цікавилася мною. Вона питала Кройца, чому я не прийшов на її щонедільну гру, а почувши, що колись я приходив того дня, коли скасували прийом, навіть ніби вибачалась переді мною». «Страшенно милостива до хлопця», — пориває сказати разом із Ґете, коли ця гордівниця, що й герцогиням не відповідала на вітання і кардиналові Рогану сім років і пані Дюбаррі чотири роки навіть не кивнула головою, вибачалася перед дрібним чужоземним дворянином за те, що він даремне приїхав до Версалю. «Щоразу, коли я відвідую її гральне зібрання, вона розмовляє зі мною», — писав через кілька днів молодий кавалер батькові. Не рахуючись ні з яким етикетом, «найлюб’язніша володарка» просить юного шведа, щоб він хоч раз прийшов до Версалю у своєму вітчизняному мундирі, їй неодмінно хочеться — примха закоханої! — побачити, чи личить йому той чужинецький одяг. Певне, «beau Axel»[117] удовольняє таку забаганку. Давня гра розпочалася знову.

Але нині для королеви це куди небезпечніша гра, бо її стереже стоокий Аргус двору. Тепер Марія Антуанетта мусить поводитись обережніше, вона вже не колишня мала вісімнадцятирічна принцеса, якій прощали через її молодість і нерозум, а французька королева. Та в ній уже обізвалася кров. Після семи огидних років неспроможний Людовік XVI нарешті виконав свій подружній обов’язок, королева насправді стала йому дружиною. Однак, що мала відчувати ніжна й витончена жінка в розквіті своєї щедрої краси, порівнюючи того череваня і юного, осяйного коханого! Палко й уперше закохана жінка, навіть не усвідомлюючи цього, рясним вихвалянням, а ще дужче тим, що бентежилась і шарілася, почала перед кожним цікавим зраджувати свої почуття до Ферсена. Знову, як часто було, приваблива людяність Марії Антуанетти стала для неї згубною: вдавати прихильність чи відразу вона не могла. Одна фрейліна казала, ніби добре примітила, як сполошилась і солодко затремтіла Марія Антуанетта, коли одного разу Ферсен прийшов несподівано. Ще колись вона сиділа за піаніно й співала арію Дідони, і коли перед цілим двором виводила «Ah que je fus bien inspirée, quand je vous reçus dans ma cour»[118], її здебільшого зимні блакитні очі замріяно ніжно звернулись на потайного (проте всім уже звісного) обранця її серця; почали вже плескати язиками. Невдовзі все двірське товариство, для якого інтимні подробиці королівського життя були найзначнішими світовими подіями, зачало з гострою нетерплячою втіхою додивлятись до дальшого: як і коли він стане її коханцем? Бо її почуття виявлялись уже надто відкрито — і кожен бачив те, що лише їй не спадало на думку: якби Ферсен мав досить сміливості чи легковажності й ухопив свою здобич, то здобув би всяку, навіть останню милість молодої королеви.

Але Ферсен — швед, людина з твердим і цілісним характером: у північан шалена романтична пристрасть може без ніяких перешкод іти рука в руку зі спокійним, майже тверезим розумом. Він зразу добачив нестерпність ситуації. Королева вельми прихильна до нього, йому це знати найкраще, але й він так шанує і любить цю юну принадну жінку, що пряма його вдача не дозволить легкодумно скористатися її любовною слабістю й убереже королеву від зайвого поговору. Відверті любощі були б нечуваним скандалом, уже своїм платонічним, але помітним потягом Марія Антуанетта задосить себе виказала. Та й для того щоб грати роль Йосифа, цнотливо й холодно відхиляти ласкавість молодої, вродливої, ще й коханої жінки, Ферсен усе ж почуває себе занадто палким і юним. І цей справжній чоловік зробив найшляхетніше, що можна зробити в такому складному становищі: подався за тисячі миль від жінки, яку міг