Читати книгу - "Марія Антуанетта"

На цю розлуку закоханих указує неспростовний документ, офіційний допис шведського посла королю Ґуставу, в якому засвідчується перед історією палка королевина прихильність до Ферсена. Дипломат писав: «Вважаю за слушне сповістити Вашу Величність, що королева була вельми ласкава до молодого Ферсена й у декого виникли підозри. Мушу сказати, що й сам я вірю в її закоханість; уже маю задосить прикмет, щоб міг іще сумніватися. В цій ситуації молодий граф Ферсен поводився бездоганно, виказавши скромність, стриманість і насамперед зважившись податися до Америки. Виїхавши, він поклав край усім напастям, безперечно, він ще занадто юний, щоб рішуче опертися такій спокусі. В останні дні королева знай лише на нього поглядала, й щоразу в її очах бриніли сльози. Прошу Вашу Величність, щоб про це знали тільки Ви і сенатор Ферсен. Придворні фаворити, зачувши про графів від’їзд, довго чудувалися, а герцогиня Фіц-Джеймс сказала йому: «Пане, невже ви кидаєте свій здобуток напризволяще?» — «Якби я мав його справді, напризволяще б не кидав. Я їду по волі й без усякого жалю». Ваша Величність мусить визнати, що ця відповідь така розумна і обачна, що зробила б честь і куди старшому чоловікові. Зараз королева принаймні значно поважніша і стриманіша, ніж була досі».

Відтоді всі оборонці «чесноти» Марії Антуанетти неодмінно вимахують цим документом як прапором її святої невинності. В останню мить Ферсен відцурався нечистої любові, сталося диво — обидва коханці зреклись одне одного, велике кохання зосталося «чистим», — ось так міркували вони. Але це свідчення зовсім не остаточне, а тільки потверджує, що тоді, 1779 року, між Марією Антуанеттою і Ферсеном не дійшло до інтимної близькості. Тільки в подальші роки ця пристрасть стала насправді небезпечна. Ми щойно додивляємось другу дію, до кульмінації ще далеко.

Дія третя: Ферсен повертається з Америки. Відбувши чотирирічне добровільне заслання й повернувшись у червні 1783 року із французьким допоміжним корпусом, просто з Бреста він заквапився до Версалю. Хоча з Америки він листувався з Марією Антуанеттою, та все ж любов вимагає живої присутності. Тепер уже ніщо їх не розлучить, нарешті він осяде десь поблизу, ніяка відстань не ховатиме милих очей! Очевидно, за бажанням королеви, Ферсен зразу попросив, щоб йому дали який-небудь полк; чому? — цю загадку ніяк не міг розгадати старий ощадливий батько сенатор у Швеції. Навіщо Ганс Аксель хоче назовсім зостатись у Франції? Як досвідчений вояк, нащадок давнього шляхетного роду, фаворит романтичного короля Ґустава, він міг удома обирати собі будь-яку гідну посаду. «Навіщо назовсім у Франції?» — дедалі дратливіше запитував розчарований сенатор. «Щоб одружитися з багатою спадкоємницею, здобути панну Неккер з її швейцарськими мільйонами», — поквапно почав забивати памороки недовірливому батькові син. Але те, що насправді він думав про все, тільки не про шлюб, виказує тоді ж у щирому листі до сестри, в якому він цілком розкрив своє серце. «Я вирішив ніколи не брати на себе шлюбних уз, це було б неприродно... Єдиній, якій я міг би належати і яка любить мене, я не можу належати. Тож не хочу належати нікому». Хіба цього не досить? Невже треба ще питати, хто була ця «єдина», що любила його й не могла з ним пошлюбитись, — ця вона, «elle», як він коротко називав королеву у своїм щоденнику? Мабуть, сталося щось вирішальне, коли він сам наважився так одверто й певно признатися сестрі про прихильність Марії Антуанетти. Й пишучи батькові, що у Франції «його тримають тисячі особистих причин, які він не може довірити паперові», Ферсен мовчав про однісіньку, що ховалася за цими тисячами, — про бажання або наказ Марії Антуанетти мати назавжди біля себе обраного друга. А хто ж «виявив ласку, втрутившись у справи», тільки-но Ферсен попросив собі полк, — Марія Антуанетта, що досі ніколи не переймалася військовими призначеннями, ї хто, всупереч звичаям, сповістив шведського короля про швидке отримання charge?[119] Не голов­нокомандувач, якому годилося б це робити, а його дружина — королева, власноруч написавши листа.

На цей або наступні роки найбільш імовірно припадає початок інтимних або значно інтимніших стосунків між Марією Антуанеттою і Ферсеном. Все ж, правда, два роки — й вельми неохоче — Ферсен, як ад’ютант, мусив супроводити короля Ґустава в його подорожах, та згодом, 1785 року, він назовсім перебрався до Франції. Й за ці роки разюче змінилась Марія Антуанетта. Після пригоди з кольє досі надто залюблена в розваги королева стала самотня, почала розуміти сутнє. Вона відцуралася невпокійного гурту дотепно-ненадійних, утішно-зрадливих, галантно-пустотливих кавалерів; замість численного непотребу її досі розчароване серце прихилилося до єдиного правдивого друга. Коли її зненавидів світ, у неї незмірно зросла потреба в ніжності, надійності й любові; тепер вона вже не та, годі дурно й безглуздо крутитися перед дзеркалом людського зачудування, — вона вже дозріла, щоб віддатись одному чоловікові з відвертою й відважною душею. Та й Ферсен — щира лицарська натура — власне, аж тоді полюбив цю жінку всією душею, коли її вкрили ганьба й неслава, почалися цькування і погрози; відсахнувшись від її прихильності, коли світ божествив її й довкіл неї роїлися тисячі облесників, він осмілився любити її аж тоді, коли вона зосталася самотня й безпорадна. «Вона дуже нещасна, — писав він сестрі, — але від одваги, яка над усе гідна подиву, ще привабніша. Мені вкрай прикро, що я не можу цілком утішити всі її муки і зробити такою щасливою, як вона заслуговує». Що більше вона нещаслива, покинута і стривожена, то потужніше його чоловіче прагнення надолужити їй усе коханням: «Еlle pleure souvent avec moi, jugez, si je dois l’aimer»[120]. І чим ближче підсувається ката­строфа, тим шаленіше і трагічніше пориваються вони одне до одного: після безмірних і численних розчарувань вона прагне зазнати з ним хоч останнього щастя, а він своєю лицарською любов’ю й безмірною жертовністю хоче заступити їй втрачене королівство.

Тепер ця колись неглибока симпатія стала душевним потягом, закоханість — любов’ю, і обидва всяким мислимим способом намагаються приховати від світу свої стосунки. Щоб не посіяти ніякої підозри, молодого офіцера за вказівкою Марії Антуанетти призначають не в Паризький гарнізон, а в прикордонне містечко Валансьєн. І коли «його викликають» (так обачно писав Ферсен у своєму щоденнику) до замку, він вдається до всяких хитрощів, щоб приховати від друзів справжню мету своєї подорожі, щоб про його тріанонські візити не склав хтось дошкульного віршика. «Нікому не