Читати книгу - "В лабіринтах абверу, Петро Максимович Кропив'янський"

— Ні, тут я згодний з майором. Андрейко не втече. Листа Доллу він писав під мою диктовку. За одне це німці його повісити можуть. Отже, «А» він сказав, скаже й «Б», а якщо потрібно буде — всю абетку. Мені здається, пропозиція цілком прийнятна. А далі?

– І далі хай буде, як задумали в абвері. Через два дні після Андрейка з'являється Войцехівський. Тільки тут внесемо невеличку поправку до інструкції Бізанца. Зв'язковий приносить з собою радіостанцію. Інакше, якого чорта він ходив. Тим часом Клинченко вилітає сьогодні ж на три дні до своєї сім'ї, а потім повертається до Києва і теж приходить на явку.

Така пропозиція підняла Миколу з місця. Його, правда, повідомляли, що дружина і син живі, здорові, але докладно про близьких він готувався розпитати в Києві. Тепер не витримав:

— А де ж мої, Жорже?

— Не турбуйся. Ми перевезли їх у тил.

— Так от, — продовжував майор, — через тиждень після Войцехівського з'являється в абверівській квартирі Клинченко, тобто Григор'єв. Сержант відрекомендовує його і пояснює, чому Григор'єв прийшов дещо пізніше. Така, мовляв, була інструкція: перевірити, чи не стежать за явкою. Він приходить з легендою: всі ці дні нишпорив по Києву й околицях. Зібрав стільки розвідувальних даних, що на десять передач вистачить. А вигідною для нас інформацією, вірніше кажучи, дезінформацією, ви ж можете його забезпечити по саму зав'язку.

— Виходить, що господаря явки ви все-таки збираєтеся лишити на волі? — спитав Георгій.

— Так, доти, поки від нього не підуть наші хлопці, а Андрейко не повернеться за грати. Після цього можна зацікавитись і господарем.

— Але, товаришу майор, ви ж самі говорили, що це може позначитися на мені й Войцехівському?

— Може, якщо діяти в лоб. А ви зробіть інакше. На п'ятому чи шостому радіосеансі передайте штабові «Валлі»: «на сусідніх вулицях з'явилися пеленгатори. Нашу рацію, видно, засікають. Змушені лишити цю квартиру. Андрейко переходить у Харків. Господар підшукує собі іншу квартиру».

А далі хай гадають, куди він зник. Замість Андрейка садимо за рацію нашу людину і діалог з абвером триває.

Наркомат схвалив цей план. З однією лише поправкою, яку вніс сам Клинченко. У триденну відпустку до своєї сім'ї він полетів уже тоді, коли з «штабу Валлі» передали: «Шеф дякує за службу!».

СЛІДАМИ ЛЕГІОНЕРІВ КАНАРІСА

Ніч видалася бурхлива. Небо мірялося силами з землею. Гроза вигримувала так, що часом перекривала гуркіт бою, а спалахи блискавиць поглинали відблиски гарматних пострілів і заграви пожеж. Під цей «оркестр» Клинченко і Войцехівський попрощалися з Георгієм, який проводжав їх до самого переднього краю.

На західній околиці Коростишева лейтенант і сержант сховались у зруйнованій німецькими снарядами хаті. Світанком, коли червоноармійська частина відійшла за Тетерів, розвідників затримали німецькі мотоциклісти, їх офіцер зв'язався по радіо з командиром полку і доповів, що захопив лейтенанта і сержанта Червоної Армії, які видають себе за представників абверу. Твердять, ніби виконували завдання в Києві.

Два дні гуляв цей рапорт по інстанціях. На третій — прийшла шифровка з «Валлі». Наказувалося переодягти розвідників у німецьку військову форму й надати їм транспорт до Львова. Там вони мають з'явитися в управління новостворюваного «дистрикту Галичина» в розпорядження радника губернатора — майора Бізанца.

Перш ніж узяти курс на Львів, Клинченко наказав шоферові заїхати до лісу. Тут він і Войцехівський забрали свої особисті речі, сховані напередодні. Нікому, звичайно, і на думку не спало, що в елегантній, розцяцькованій нікельованими бляшками й рекламними наклейками іноземних готелів валізці лейтенанта Миколи Козаченка схована інша, менша розміром, з портативною рацією.

Авто мчало на захід через численні контрольно-пропускні пункти, і гітлерівські фельджандарми поважливо віддавали честь офіцерові, який поспішав з фронту в тил, можливо, з важливими повідомленнями.

Скорботний це був шлях. Обабіч шосе чорніли руїни міст і сіл, залізничних станцій. Тяглися натовпи біженців, яким гітлерівці відрізали шлях на схід і гнали тепер у концтабори для фільтрації. На всьому шляху купчилася понівечена, спалена техніка: танки, гармати, автомашини, мотоцикли. Глибоко зажурений Клинченко може й не відразу звернув би на це увагу, коли б не скиглення шофера-єфрейтора Отто. Водій весь час жахався:

— Півтора року воюю. Пройшов з полком Бельгію, Францію, а такого не бачив. Ці червоні б'ються так, наче їм жити набридло. Від самого кордону ми жодного кроку не пройшли без бою. Бачите, скільки машинерії нашої лежить. А людей втрачено! Полк тане на очах…

«Втішна заява і для Центру досить цікава», — подумав Микола й почав підраховувати втрати ворога. Не знав і не гадав тоді, що цим бідканням німецького єфрейтора вторить у своєму щоденнику не хто-небудь, а сам начальник генерального штабу сухопутних військ німецької армії генерал-полковник Ф. Гальдер. Саме в ті липневі дні 1941 року, коли офіційна фашистська пропаганда сурмила в усі труби, репетувала на всіх радіодіапазонах, що їй лишився крок до повного розгрому Червоної Армії, один з найактивніших творців плану «Барбаросса» записував:

«Жорстокість боїв, які ведуть наші рухомі з'єднання, що діють окремими групами, загаяння з прибуттям на фронт піхотних дивізій, які підходять із Заходу, повільність взагалі всіх пересувань… вперті кровопролитні бої — все це викликало певний моральний занепад у наших керівних інстанціях. Особливо яскраво це виявилось в абсолютно пригніченому настрої головнокомандуючого сухопутними силами… Бойовий склад наших з'єднань різко скоротився… 16-а танкова має менш як сорок процентів штатного складу, 11-а танкова дивізія — близько сорока процентів…».

Клинченко, звичайно, бачив цей початок провалу планів «бліцкрігу» лише через призму відомих йому цифр і фактів. Пригадалося прощання з Бізанцом у «штабі Валлі» місяць тому і його напуття: «…Через тиждень у Києві!». Минув місяць. До Києва вермахтові ще далеко, а за пройдене він уже заплатив величезними втратами.

Це тішило Клинченка. Та недовго. Чим далі на захід, тим жа'хливішою ставала картина фашистської наруги над беззахисним мирним населенням.

У цих місцях встигли вже, видно, пройти слідами вермахту й ті, кому доручено було практичне встановлення «нового порядку». У кожному населеному пункті стояли шибениці. Сотні людей висіли на балконах, ліхтарях. Трупи розстріляних лежали на тротуарах, попід парканами.

У Золочеві, біля місцевої цитаделі,