Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"

Піду до Дунаю, з жалю утоплюся.

— Ти не топись, козаче, бо ти душу загубиш,

Ходім повінчаймося, коли вірно любиш.

Та за мої рушнички, а за твої гроші

Ходім повінчаймося, обоє хороші.

Поїхали вінчатися, аж нема попа дома.

— Чи твоя, чи моя нещаслива доля,

Що не застали свого попа дома?

— Запрягай, хлопку, та коня вороного,

Поїдем вінчаться до попа чужого.

— Та од села до села став кінь спотикаться,

Вернемось, серденько, не будем вінчаться.

НАД МОЇМИ ВОРОТАМИ ЧОРНА ХМАРА СТАЛА

Над моїми воротами чорна хмара стала,

А на мене, молодую, поговор та слава.

А я тую чорну хмару пером розмахаю,

Перебула весь поговор, перебуду й славу.

Я на славу родилася, в поговорі ізросла,

А я з ледачим зазналася, слави набралася.

— Куди ідеш, мій миленький, чи в чистое поле,

Кому ж мене уручаєш, мій ясний соколе?

— Уручаю, дівчинонько, другому такому,

Та не кажи тої правди, що мені самому.

— Ой як мені, козаченько, правди не казати,

Ой як возьме за рученьку та й стане питати.

— Не потурай, дівчинонько, його розмовоньці,

Держи розум і ум добрий в своїй головоньці.

— Держала розум і ум добрий, та упустила в воду,

Не уповала на худобу, ні на його вроду.

Ой ні вроди, ні худоби, ні стану, ні зросту,

Доведеться утопиться з високого мосту.

— Не топися, дівчинонько, бо душу загубиш,

Ходім, серце, повінчаймось, коли вірно любиш.

ПОВІЙ, ВІТРЕ БУЙНЕСЕНЬКИЙ, З ГЛИБОКОГО ЯРУ

— Повій, вітре буйнесенький, з глибокого яру,

Прибудь, прибудь, мій миленький, з далекого краю.

— Ой рад би я повіяти, так глибоко дуже,

Ой рад би я прибувати, так далеко дуже.

— Через воду нема ходу, нема й переброду,

Коли мене вірно любиш, бреди через воду.

— Половину води бреду, половину стану.

— Сватай мене, козаченько, не вводь мене в славу!

— Ой сама ти, дівчинонько, у славоньці ходиш,

Що пізненько, не раненько із улиці ходиш.

— Ой як мені, козаченько, рано ходити, —

Як возьмеш за рученьку, не можеш пустити.

— Не потурай, дівчинонько, моїй розмовоньці,

Держи розум і ум добрий в своїй головоньці.

— Ой держала розум добрий та пустила в воду,

Не уповала на худобу, лиш на його вроду.

Не уповала ні на воли, а ні на корови,

Лиш на його біле личко та й на чорні брови.

Були воли та корови, та й повиздихали;

Біле личко, чорні брови повік не злиняли.

З великою худобою треба рано встати,

А з вірною дружиною до полудня спати.

Великая худобонька все поза очима,

А вірная дружинонька все перед очима.

З великою худобою животу досада,

А з вірною дружиною серденьку одрада.

ПО ЧІМ ДІВКА СЛАВНА, ЧИ ПО ТІМ, ЩО БАГАТА

По чім дівка славна, чи по тім, що багата?

Хоч вона й багата — дурна, бісновата.

Вона, було, каже: «Не вживусь і в брата».

Вона, було, каже: «Нема краще над мене».

От що люди говорять по сім часі про тебе,

   І по тім, що ти горда.

Гордость твоя превелика, ти високо несешся,

Сама єси не вгадаєш, кому доведешся;

Доведешся тому шевчику такому:

Шилом уколяє, дратвой протягає

І спатоньки ляже, правдоньки не скаже.

   І по тім, що ти горда.

І хоть ткачику ти доведешся —

Човником кине, лядвою ударить

І спатоньки ляже, правдоньки не скаже.

   І по тім, що ти горда.

По чім козак славен, чи по тім, що убогий?

Хоч він і убогий, так він не гордиться.

Та він звичай знає, кому поклониться.

   І по тім козак славен.

Я ж думала, козак славен, а козак убогий,

Уповала ж я на брови, як баран на роги.

— Ой ти, дівко молодая, на віщо ж ти уповала?

Чи на брови соболеві, чи на стан статечний?

Не уповай на брови, бо не соболеві,

І стан не статечний, і сама возлюбит мня.

Ой ти, дівко молода, кому ти доведешся?

Доведешся тому п’яниці такому,

Що будеш учити — не вміє робити.

   І пропаща ти навіки.

ОЙ У ПОЛІ КОНОПЕЛЬКИ, ВЕРХИ ЗЕЛЕНЕНЬКІ

Ой у полі конопельки, верхи зелененькі,

Милий милу покидає — вороги раденькі.

Не то щастя, не то доля, де багаті люди,

Не любляться да беруться, — їм життя не буде.

Ой хортуно зрадливая, що ж ти виробляєш,

Дала серцю завзнатися, з милим розлучаєш?

— Є у мене таке зіллє нижче перелазу,

Як дам тобі напитися, забудеш одразу.

— Буду пити черезчуру, а й краплі не впущу,

Тоді я тебе забуду, як очі заплющу.

ОЙ ПІДУ Я З СЕГО ХУТОРА, ПІДУ

Ой піду я з сего хутора, піду,

Та покину я всю вороженькам біду.

Та й оглянусь я за крутою горою,

Аж іде біда та й услід же за мною.

— Чого, бідо, чого ти учепилася?

— Тобі я, дівчино, тобі судилася.

— Чого, бідо, чого ти ув’язалася?

— З тобою, дівчино, з тобою зазналася.

— Багачу, багачу, я тебе давно знаю,

Не сватай мене, у мене коров немає.

— Хоч у тебе немає, я не буду докоряти.

— Хоч ти не будеш, так твоя мати:

«Уставай, невістко, уставай, молодая,

Подій коров, що від батька нагнала».

А у мого батенька лиха година мала,

Де б я тих собі сірих коров набрала?

У мене корови — тільки чорні брови,

У мене телиці — тільки карі очиці.

ОЙ ОД МОРЯ