Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

– З тобою піти? — чую я від Оленки.

— Та вона й сама впорається, — відказує їй замість мене Дана.

Що ж, а Дана мені з кожним днем симпатизує більше. У школі ми не товаришували, а тепер могли б. Вона надзвичайно делікатна. Знає, коли треба замовкнути й коли підмогнути.

З легкої руки однокласниці покидаю клас і звичайно ж прямую на вихід, а не на другий поверх, де знаходиться кабінет хімії. Не знаю, чи такий розвиток подій передбачила Дана, допомогаючи мене, чи ні, але інакше я не можу. Не хочу, ні посиденьок, ні зустрічей з Мстиславом.

І чим я тільки думала, коли не відкрилася йому, а забрехалась? А втім, ясно чим... Ну от і здійснила свою дитячу і дорослу мрію — стала його в усіх сенсах. А що з цього? Нічого все одно не вийшло. Натомість, тепер сором гризе. Ніколи не забуду його важкий погляд, який стався кілька годин тому... Він буквально мене зорав своїми очима, краще за будь-яку борону! І нині моє серце стало рихлим і почало ділитися на частинки... Навіщо я так вчинила із ним, із собою? До чого все це призвело? До того, що біжу зі школи, маючи надію більше ніколи його не побачити. Тим паче тет-а-тет. Я не зумію встояти і не впасти перед ним, якщо він ще раз поглянемо в мої очі. Мені соромно! Соромно...

Коли йду швидким темпом зі школи, то вже майже плачу. Та не можна. Як на зло, перед школою скупчились групками люди. Мабуть, це інші ювіляри-випускники. Чимдуж намагаюся їх оминути. Вмовляю себе не ревіти, поки цього не зроблю. Та краєчком вуха чую:

— ...Мстислав Сергійович красунчик! А пам'ятаєте, як ми думали, що він гей, бо не має дружини?

Такі дивні розмови та сміх лунають із вузького кола уже дорослих хлопців і дівчат, але ще вчорашніх дітей. Ймовірно, "п'ятирічки". Звісно, ніхто з них мені не знайомий, але думаю, що з часу закінчення ними школи минуло саме стільки часу, бо вони на вигляд ще зовсім юні.

Через почуте збивається мій ритм. Із плачем трохи почекаю. Що то вони за Славочку кажуть таке?! Треба підслухати.

— Ага, ага! А він просто все чекав одну-єдину. Хто б міг подумати, що Алхімік романтик? — промовляє якась дівчина у відповідь іншій.

— Цікаво аж поглянути на його наречену. Що це за краля така, на яку він чекав майже десятиліття? — відказає попередня ораторка.

— Дівки, ви що, ревнуєте? Порадійте за нашого класного та й все. Що ви так вчепилися у цю тему? Він на весілля вас не запрошував, сватати її вам не йти, свічку не тримати. То яка вам різниця хто його обраниця й яка вона? Аби ж кохала нашого причмеленого хіміка! — піднімає ще одну хвилю сміху один із представників чоловічої статі.

У мене аж заплітаються ноги. Розтрощене серце від почутого, розсипається, що зола холодним подихом вітру навкруги, а на його місці утворюється порожнеча. Плакати хочеться знову...

То Слава... Слава одружується? Він має наречену?! У нього скоро весілля?..

Віддаляюся від школи на ватяних ногах. Повзу, немов у тумані. Все вперед і вперед, не озираючись. Думки сумбурні й від них починає боліти голова, яка й так нічого не усвідомлює...

Отже, Слава вже не мій. Слава, все-таки, зустрів ту, з якою в нього все серйозно. Він не знімає для зустрічей із нею секретної квартири. Він кохає її. Він хоче з нею бути відтепер і назавжди... А казав, що не знає як це кохати...

Ну й життя! Чому воно таке колюче? Чому саме зараз це все відбулося? Невже те, що я розірвала наш зв'язок три місяці тому посприяв зустрічі Слави з іншою? Тобто, я ощасливила його, відпустивши... Яка ж я молодець. Я віддала його іншій. Сама підштовхнула до змін, давши хліб для роздумів... Я молодець... От тільки, замість радощів у мене тепер ревнощі.

Стає ще більше соромно. І не зрозуміло. Чому ж тоді, якщо Мстислав має наречену, він так гіпнозував мене очима, коли почув від Дани, що я Марчук Ясмін? Що це в біса було? Не можна так дивитися на інших дівчат, якщо маєш кохану! У тому погляді, крім гніву, точно було ще якась суміш кипучої пристрасті!.. Але пристрасно можна й ненавидіти...

— Гей! Зачей! — несподівано розвіює моє сум'яття й думи чоловічий голос і щось схоплює мене за рукав чорної брендової шубки.

Як навіжена озираюся. І задкую.

Очам своїм не вірю! Це... Це мій однокласник Піддубний? Таки він? Мені не здалося в тій кав'ярні? Його важко не впізнати, оскільки він майже не змінився. Гостре підборіддя й такий же ніс. А ще міміка. Жодна людина, котру я коли-небудь бачила, не жунглювала так старанно й часто жовнами, як цей хлопчина...

— Привіт. Я знаю, що ти мене впізнала, тож не морозься. Але й не жахайся теж. Ясмін мені потрібно з тобою поговорити...

— Піддубний? Це ти?.. Як ти мене... впізнав? — намагаюся тримати голову піднятою, але не дивитися йому в очі, щоб сховати свої, заплакані. Здивування затьмарює геть усі думки.

— Ти мені ще колись давно трапилася у рекомендація на Facebook. Я посоромився додатися до тебе в друзі, подумав, що не схочеш, бо бачив, якою ти стала... Я цей... Ясмін я хотів би поговорити з тобою.

Зніяковіло скоса поглядаю на хлопця навпроти.

— Там ще наші не розійшлися. Вони збираються десь посидіти, позгадувати минуле. З ними, гадаю, тобі буде цікавіше говорити, — кажу впевненим голосом і роблю розворот тулубом, щоб піти своєю дорогою далі.

Однак, мене чомусь зупиняють.

— Ні! Треба з тобою.

— Зі мною? Про що?

— Про важливе. Я... — Піддубний, як хлопчисько червоніє. А може то всього лиш мороз так діє. Ніколи не бачила цю людину такою — без глузливої посмішки й з якоюсь сором'язливістю в очах. Він нібито боїться щось сказати. Але це ж не про нього! Враження, ніби це актьорська гра. Якийсь пранк?

— Піддубний, про що нам говорити? Якщо хочеш якось вколоти мене, то пробач — не вийде. Ми вже не діти й глузуваннями мені не зробити боляче.

— Ясмін, ось про це і розмова! Я... Я хочу перепросити у тебе. За все, що я робив.

Присягаюся, це якийсь вечір дивувань, а не зустріч випускників. Спочатку моя кава зустрілася з пальтом Слави, потіс клас, котрий прийняв мене, як богиню, згодом новина про весілля Мстислава, а тепер ще й вибачення від Піддубного... Якщо останнє, звісно, не жарт.