Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

— Ти ж це не серйозно?

— Ще як серйозно. Я побачив тебе в кав'ярні. Кілька годин тому. Мабуть, ти мене не помітила, але я тебе встиг. І я вислизнув звідти, щоб ти мене не впізнала... Мені соромно перед тобою за все, що я робив тобі й казав.

— ...

Не вірю словам, але вираз обличчя цього русявого парубка, закутаного у довго куртку свідчить, що він таки щирий. Він дивиться кудись мені під ноги і морщить чоло.

— Знаю, це здається несумісні речі — Піддубний та совість, але люди змінюються. Я вже не той хуліган-розбійник, котрий жадає над усіма знущатися. Життя мене пововтузило добре й тому я не зміг зайти до класу сьогодні, бо не можу дивитися в очі тим, кого ображав. Тобі від мене діставалося найбільше, тож я вирішив почати з тебе і вибачитись особисто... Довго думав, але вирішив і тому я радий, що перестрів тебе саме зараз... Думав, піти вже додому, але став навмисно чекав тебе. Поки я відчуваю себе винним, мені важко жити... Вибач. Мільйони разів.

Мені стає дико. Не розумію, як себе поводити. Проте ми стоїмо самотні на вулиці. Навколо нас ні душі. Навряд чи б Піддубний влаштовував цирк без глядачів. Це не в його стилі.

— Я пробачаю тебе. Тепер йди вибачайся перед іншими, поки вони не пішли зі школи, — кидаю спонтанне й хочу таки здихатись однокласника. Не потрібні мені його вибачення. Нині у мене зовсім інші турботи, тож навіщо все це?

— Чесно? Пробачаєш? Ось так швидко?

— А чом би й ні, Піддубний? — дивуюся його недовірі.

— Так легко... Просто тоді... Тоді, коли ти пішла з нашої школи я гадав, що наробив біди. А ти так легко мене пробачаєш... Якщо чесно, то було перший раз у житті, коли я замислився над поведінкою. Коли ти після того дня, як я... як сталася ситуація з твоїм щоденником, не з'явилась до школи, я думав, що з тобою не все гаразд. Ми всім класом думали, що з тобою. Якось Абрамов пожартував, мовляв, Ясміна порізала вени, бо не збагнула твого жарту Піддубний, мабуть, їй було не смішно... Словом, я радів, коли дізнався, що ти просто змінила школу. Сподіваюся, в іншій в тебе не було таких однокласників, як я?

— ...Пашо, до чого ця розмова? — називаю співрозмовника за іменем, а не прізвищем, як прояв люб'язності й нічого більше.

— До того, що я дуже радий тебе бачити й мені важливо тобі виговоритись. Справа у тому, що я став батьком і...

— ...Вітаю тебе. І до чого тут я? — вставляю саркастичне слово у промову Павла й перебиваю його.

– До того, що у мене троє дітей. Дві старших дівчинки. Ксені й Кріс сім років. Вони народилися з різницею в хвилину, а тепер страждають від булінгу в школі. Вже довелося змінювати школу тричі, бо їх з'їдають цькуванням. І це тільки другий клас.

Мої брови одразу ж вигинаються у щирому подиві. Це точно Піддубний чи його підмінили інопланетяни? Щоб він і не навчив своїх дітей ображати інших?!

— Неочікувано. Невже бумеранг існує? — кидаю криве слово.

— Здається, що так. Я й сам не думав, що так буде. Колись не міг і дня, щоб над кимось не покепкувати, а тепер втішаю своїх дітей після того, як з них поглузують. І знаєш, я тільки зараз зрозумів, що дівчатка переживають такі кепкування більш драматично. Моєму меншому теж прилітає в дитсаду, але проблем із ним немає. А от дівчаток... Дівчаток булінг чіпляє й я щодня їх втішаю. Вони вдалися у свою покійну маму — такі ж вразливі квіточки.

Слово "покійна" врізається у свідомість гострим штирем. Нам ще й тридцяти немає. Як так сталося, що чоловік до тридцяти років став вдівцем? Бігти від Піддубного навтьоки вже не хочеться. Він таки дійсно щирий.

— Ти виховуєш дітей сам?

— Так... Кажу ж — життя ловко мене роз... роздробило. Прямісінько, як мою руку. Ось торкнись! — він підставляє мені один свій бік, при цьому кисть не виймає з кишені.

Не розумію, що він від мене хоче, але чоловік натякає торкнутися рукава його куртки. Коли ж я це роблю, то розумію, що краще б не торкалась... У нього немає лівої руки! Майже від плеча! Рукав порожній!

— Це на згадку про АТО. Я одразу після армії туди пішов. У мене тоді одна тирса в голові була .. Зі своєю дружиною Анею, нині покійною, у госпіталі познайомився. Вона мене оживила після поранення. Так і зійшлись. А потім діти майже одразу з'явились. Вона померла народжуючи нашого довгоочікуваного сина. Я тоді був присутнім на пологах і останні її слова були: "Ти так його хотів. Дарую. Бережи малих..." Відтоді минуло чотири роки. А я розумію, що не справляюся. Боюся не вберегти їх. Я інвалід. Держава мені медаль подарувала колись, пільги. Але я втратив більше... Працюю пішим кур'єром. Ледь кінці з кінцями звожу. Мало хто хоче брати безрукого на роботу. А моїх дівчат гноблять, бо у них батько каліка й вони не мають ані телефонів, ані комп'ютера вдома та ніколи не бачили моря.

Ну от сльози, які я весь час тримала в собі, знайшли нарешті вихід. Драматична історія Піддубного звалює мене з ніг. Мені його так стає шкода, що й не помічаю, як кидаюся його обіймати.

Павло теж не очікував такої підтримки, проте тримається стійко та однією рукою намагається мене відсторонити.

— Облиш. Я не заслужив. Позавчора моїх дівчат загнобили, бо вони ведуть особисті щоденники й там пишуть про свої симпатії... Я розцінив це як знак, що мені потрібно твоє пробачення... Знав, що наші збираються, але йти не хотів. Однак до позавчора... Тоді, коли ти пішла від нас, а я замислився над словами Абрамова, що ти покінчила життям через мене — я мало розум не втратив. Хотів піти до міліції і попрохати, щоб мене засудили за це. Але потім нам сказали, що ти в іншій школі... До міліції так і не дійшов тоді, але добряче себе розкритикував. Ну й життя потім додало. Провчило... Та я досі відчуваю провину. Ти пішла зі школи через мене! Тож все одно пробач мені. Ми не мали права брати та читати твоє, особисте.

— Пусте. Це все вже в минулому. До того ж це не через тебе... Але це все вже не важливо... — залишаючись під враженням після такої шаленої інформації, й сама хочу бути відвертою, проте щось мене зупиняє. — Я пробачаю тебе... Бережи своїх дітей.