Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Півгодини по тому ми все ще не вийшли на слід дітей. Я і Бен разом з Емі та Ґрейсі перевернули догори дриґом усі візки для прибирання, обшукали шафи всіх кімнат для білизни, оскільки Дона точно не зупинила б табличка з написом «Вхід заборонено».　

Каролін тим часом тримала позиції в ігровій кімнаті, на випадок якщо діти повернуться самі. А Павел і П’єр систематично прочісували підвал.　

Залізти у вентиляційні шахти було, дякувати Богу, не так легко, як я думала. Усі решітки на них були міцно прикручені. Та незважаючи на це, я крадькома час від часу кричала в шахту: «Агов?» Так, про всяк випадок.　

Можливо, про це розповіла всім пані Людвіг. А може, люди й самі помітили та зраділи, що нарешті щось відбувається. Так чи інак, окрім працівників, дітей шукали ще й кілька гостей.　

Ледве не кожен додавав веселу історію про те, як він якось у дитинстві сховався так добре, що його ніхто не міг знайти. Віктор Єгоров мужньо тримався. Мабуть, тому, що мсьє Роше для заспокоєння додав йому в чай трішки рому.　

Та щойно я почала запалюватися загальним оптимізмом і хотіла позбутися всіх цих похмурих відчуттів (як-не-як, я добре знала Дона і розуміла, що стільки уваги для нього було краще за будь-який різдвяний подарунок), з’явився автор трилерів зі своєю теорією викрадення.　

Він затримав мене й Бена на третьому поверсі, схопивши Бена за рукав. Тоді я вперше змогла його ближче роздивитися. Хоч він і написав уже багатенько бестселерів, йому було всього лише близько тридцяти п’яти. Це був низький худорлявий чоловік із ретельно підстриженим темним волоссям, маленьким кирпатим носом, лукавою посмішкою і, як я тепер помітила, доволі божевільними очима.　

Він стверджував, що не хоче поширювати паніку і що діти точно зараз десь з’являться. Та він ніколи не пробачить собі, якщо нам хоча б увагу на це не зверне.　

— На що звернете увагу? — перепитав Бен, і автор трилерів прошепотів, блимаючи на нас очима:　

— На викрадача із Ґранд-готелю.　

Це була остання крапля. Паніка, яку він так не хотів поширювати, накрила мене з головою.　

А от Бена, здається, це мало вразило.　

— Викрадач із Ґранд-готелю? — сухо повторив він.　

— Дехто називає його «Викрадачем із п’ятизіркового готелю», — сказав автор трилерів. — Та ця назва не прижилася — занадто громіздка. Я наштовхнувся на цю постать, коли робив дослідження для моєї останньої книги. За минулі тридцять років він викрав із готелів шестеро дітей. І його ще й досі не зловили.　

— Шестеро дітей за тридцять років? — Бен скептично підняв брови.　

Автор трилерів промовисто закивав.　

— Двох у Німеччині, одну в Австрії, одну у Франції і двох в Італії, — шепотів він. — І завжди з п’ятизіркових готелів.　

— Шестеро дітей, викрадених за тридцять років із готелів у чотирьох різних країнах?　

Скидалося на те, ніби Бен — видавець, якого автор трилерів без особливого успіху намагається зацікавити своїм новим літературним шедевром.　

— Мені здається, це надто вже за вуха притягнуто. Звідки знати, що це той самий викрадач, якщо його ніколи так і не зловили?　

Це дещо збило автора трилерів з пантелику.　

— Це… ем-м… детективи ніколи не сумнівались у цьому — завжди однаковий почерк.　

— А що, була письмова записка з вимогою викупу? — запитав Бен. — Бо мені здається це дещо…　

— Ні! — Автор трилерів розсерджено цмокнув язиком, і я хотіла зробити те саме, адже Бен прикидався таким нетямущим!　

— Тут ішлося про почерк у переносному значенні. Злочин завжди мав однаковий почерк. Дитина зникає, а через п’ять чи шість годин лунає дзвінок із вимогою про викуп, який точнісінько відповідав матеріальним можливостям батьків і стосувався не лише готівки. У випадку дитини всесвітньо відомого диригента, наприклад, викрадач зажадав, окрім грошей, ще й скрипку Страдіварі, котрою володіла сім’я. Іншого разу він зажадав Ван Гога, про якого, звісно, ніхто й гадки не мав.　

— Це справді жахливо, — прошепотіла я, вкрившись із ніг до голови гусячою шкірою.　

Бен, глянувши на мене, похитав головою.　

Проте автор радів, що завоював бодай одного уважного слухача.　

— Передавання викупу відбувалось або через посередника, або через посередницю, — продовжував він. — І якщо поліція не втручалася, то він телефонував і повідомляв, де забрати дитину. Тільки раз усе пішло шкереберть — із сином власника хімічної компанії. Поліція втрутилась і тут же… — Він глибоко зітхнув. — Ви ще занадто юні, щоб могти це пригадати, — так чи інакше, маленького хлопчика більше ніколи не бачили.　

— О Боже!.. — вихопилось у мене. — Бене, ми повинні негайно сказати панові Є… Смірнову, нехай задіює свого охоронця. — Я і без того запитувала себе, де він досі є.　

Бен простогнав.　

— Та якщо чесно, то це все діло з викраденням… повна маячня. Наскільки нетямущим мав би бути викрадач, щоб обрати для справи такий день, як сьогодні? Надворі божевільно мете хурделиця, уже багато годин поспіль жодна машина не може ні виїхати, ані заїхати сюди. Єдина дорога, яка веде до готелю, на відрізку семи з половиною кілометрів не має жодного відгалуження — тобто вона не дуже придатна як шлях для втечі чи для того, щоб вивезти жертву. І чому цей викрадач забирає одночасно двох дітей? Він що, раптом перетворився в такого жадібного? Чи вирішив змінити почерк?　

Автор трилерів ображено стиснув губи.　

— Бене, я вважаю, що не можна так легковажно все відкидати, — сказала я, за що автор на мене вдячно поглянув. — І Дон, і Даша є ідеальними об’єктами для шантажу. Тільки подумай про Дона і ва… — Я ледве встигла проковтнути слова «валізу брудних грошей». — Про ВБГ, — продовжила я, стишивши голос. — А що із К, котре Є купив для своєї Д? Га?　

— Га? — Бен глянув на мене, нахмуривши чоло, а тоді усміхнувся: — Так, розумію. Обоє були б ідеальними жертвами викрадення. Але ж К, котре Є купив для своєї Д, ще навіть не в Г! І хто б узагалі міг бути цим викрадачем? Ми ж знаємо тут кожного.　

— Це не зовсім так, — швидко відказав автор трилерів. — Якщо дозволите мені ще раз втрутитися: над такою кількістю додаткових працівників, яких найняли на час різдвяних канікул, майже неможливо втримати контроль. Наскільки мені відомо, ви не проводили жодної перевірки їхніх особових справ… Тож, по суті, підозрюваним може бути кожен додатковий працівник.　

— А це все ви знаєте, бо… — Бен схрестив руки.　

— Я спілкувався з деякими вашими працівниками, — сказав