Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

— Одна дитина вже є, а ті двоє теж скоро об’являться. — Каролін погладила Ґрейсі по голові й спромоглася вичавити з себе бадьору усмішку. — Та не зашкодить, якщо ви якось прискорите процес. Пошукайте спершу в ліфтах.　

Так ми й зробили разом із Емі та Ґрейсі. Та в ліфтах від Дона і Даші й сліду не було.　

— Я не повинна була залишати їх самих, — скиглила Емі. — Каролін матиме неприємності, якщо ми їх не знайдемо. Містер Монфор страшенно розлютиться.　

О так! Це він любить.　

— Вони, швидше за все, знову грають у хованки, — сказала Ґрейсі.　

Щодо цього я мала сумніви. Як згадувалося, Дон був у поганому настрої. І знуджений. Не найкраща комбінація.　

— Він говорив іще щось? — поцікавилася я в Ґрейсі.　

Та це не мало сенсу, адже вона б і так нічого не зрозуміла, навіть якби він щось казав.　

Ґрейсі розгублено стенула плечима. І тоді вона згадала, що Дон і Даша заходили в ліфт не самі, а разом із приємною сивоволосою пані, котра говорила лише німецькою.　

— Це напевне була пані Людвіг, — полегшено сказала я. Хоч якась зачіпка. — Можливо, вона знає, куди ті двоє прямували.　

Та пані Людвіг теж не змогла нам допомогти. Ми зустріли її на другому поверсі в коридорі, дорогою в ресторан. Там її чекав пан Людвіг, щоб випити разом чашечку кави та з’їсти шматок гаванського торта. Вона підтвердила, що бачила дітей у підвалі.　

— Я ще здивувалася, чому вони стоять такі розгублені в коридорі, — сказала вона. — Хлопчик і чарівна маленька дівчинка-росіянка зайшли зі мною у ліфт. Я не в захваті від того брязкання, та мої старечі ноги вже відмовляються ходити сходами. Окрім того, я була в банному халаті… — Вона понизила голос. — Це, до речі, найзручніший і найм’якший банний халат, який я взагалі мала. Як гадаєте, мої любі, чи можна буде якось викупити його до нашого від’їзду?　

— Так, звичайно, без проблем, — нетерпляче відповіла я. — Та повернімось до Дона й Даші. Не знаєте часом, куди б вони могли побігти?　

Пані Людвіг повільно похитала головою.　

— Я вийшла тут, на другому поверсі, а ті двоє хотіли на четвертий. Принаймні на кнопку вони натисли… А що, маленькі бешкетники кудись зникли?　

Я кивнула.　

— Тільки нікому не кажіть. — А особливо батькам Даші. — Вони, певне, десь заховалися.　

— Звичайно, — сказала пані Людвіг і підбадьорливо нам усміхнулася. — Як тільки вони зголодніють, то вийдуть зі своєї схованки. Це говорить вам досвідчена мама й бабуся.　

Напевно, вона мала рацію. Та все ж…　

— Ти теж маєш це дивне відчуття? — прошепотіла мені Емі.　

Я кивнула. Так, прокляття, я теж його мала. Готель був такий велетенський і непроглядний! Важко навіть здогадатись, які небезпеки можуть підстерігати тут випещену чотирирічну дівчинку. Вона була такою маленькою, що могла б поміститися в будь-яку шпаринку… Я вже уявляла, як Дон допомагає Даші заповзти у вентиляційну шахту. І саме зараз, звісно, мені згадалися святвечірні слова старого Стакі про те, що відбувається щось недобре. Що злі створіння бешкетують, спокушаючи людей своїми диявольськими ідеями. А Дону диявольські ідеї і без створінь на думку спадають…　

Я вирішила зробити одну, без сумніву, правильну річ: розповісти все мсьє Роше і, оскільки ми й так вже були у фойє, Бену також. Я одразу ж відчула, як мене огортає спокій.　

Виявляється, діти досить часто зникали, особливо в день від’їзду. Мсьє Роше незворушно поцікавився, скільки часу тих двох уже немає. А на думку Бена, найрозумнішим було б спершу запитати в батьків за дітей, адже дуже ймовірно, що ті просто піднялись у свої кімнати.　

Звісно, ми не дуже хотіли втаємничувати у все батьків, але виходу не було. Бен зателефонував до Буркгартів, а мсьє Роше до панорама-люксу.　

Я, Емі та Ґрейсі застигли в очікуванні. Проте ані Дон, ані Даша не поверталися у свої номери. Донових батьків ця новина аніскільки не вразила. їхній син дуже добре орієнтувався у «своєму» готелі і з їх дозволу міг удень і вночі бродити по ньому і пхати носа в кожен закуток.　

Вони навіть не вважали за потрібне спуститися вниз.　

Єгорови ж одразу примчали до вестибюля. Вигляд у Стелли Єгорової був геть розгублений.　

Мені аж на серці стало тяжко. Я намагалась собі уявити, як хвилювалась Дашина мама.　

Як-не-як, а її донечці всього лише чотири рочки і вона, мабуть, ще ніколи ніде без батьків не була.　

Зараз вони вимагатимуть викликати поліцію разом зі зграєю пошукових собак і подадуть на готель до суду.　

Та, наскільки я втямила з того, що Стелла Єгорова напружено намагалася пояснити мсьє Роше своєю ламаною англійською, переймалась вона зовсім іншим. А саме засмучувалася через погану погоду, оскільки ніхто не міг відвезти її на шопінг і до перукаря в Женеву. Тепер вона вимагала вертоліт, щоб компенсувати згаяний час. Вона ніяк не хотіла розуміти, що вертоліт не здатний літати у снігову бурю. А зникненням доньки вона не вельми переймалась.　

А от її чоловік відчайдушно намагався зберігати спокій.　

— Нічого ж не може трапитися, так? — звернувся він до мсьє Роше. — Тут, у «Замку у хмарах», ніколи ж не трапляється нічого поганого, правда? До того ж вони удвох…　

— Правда, — мсьє Роше оптимістично всміхнувся присутнім. — Ми швидко знайдемо цих двох утікачів. Поки вони не вийшли надвір, можна не хвилюватися. У будинку ніхто й ніщо не зникає надовго.　

Ідея перевірити, чи діти надягли свої зимові черевики й куртки, найперше спала на думку, звісно ж, Каролін. Та всі речі були на місці й ніхто не бачив, щоб вони виходили надвір. Отже, вони десь у будинку, і ми неодмінно їх знайдемо. Я красномовно запевняла в цьому Віктора Єгорова доти, поки в нього не з’явилося відчуття, що запевняти тепер потрібно мене, а не навпаки.　

Його дружина Стелла ображено «поцокала» геть, оскільки ніхто так і не виявив бажання надати їй вертоліт. А Єгоров тим часом розповідав мені, що Даша дуже любить ховатися. Удома вона не раз змушувала всіх через це хвилюватися. А якось вона заховалася в кошику для білизни, накрившись рушниками, і міцно й глибоко там заснула.　

— Цей готель — особливе місце, — переконано сказав він. — Діти можуть тут почуватися в безпеці.　

Ага. Безперечно. Можуть. Якщо вони не в компанії дев’ятирічного психопата.　

Мсьє Роше приніс Віктору Єгорову горня чаю та склав йому компанію, поки ми шукали далі. На щастя, Романа Монфора сьогодні не було. Навіть уявляти не хотілося, на кого б