Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"

Вівчарський пес радше здохне, ніж покине стадо

— А як знайти своє служіння? Приміром, мені?

— Ти вже до нього підійшов — до служіння слову. Від новинок (газет) із часом відійдеш, бо се не служіння, а прислуговування. Світ страшно мудрований, хитросплетений. І все через надмір інформації з новинок, радіо і телевізії. Її буде ще більше. Вона порушуватиме рівновагу, розсіюватиме суть, руйнуватиме цілісність малого світу людини. Людині потрібні не просто слова, а опора в слові. Добре, якби ти вибрав сю путь.

— Але ж і в газеті можна служити словом…

— Ваші газети — се не слово, а слова, за якими захована правда. Людині не конче знати, що, де й коли стається. Важніше — чому і як?! Як не впасти, як піднятися. Слово має злагіднювати душу, засвічувати в ній сонце, осявати даром Святого Духа, а не пробивати чорну діру.

— Що найголовніше в писанні?

— Написане має бути пронизане любов'ю до всього земного простого життя. Має викликати довіру. Тоді слово важніше за сонце, яке то сходить, то заходить. Слово ж гріє і сяє завжди. Бо слово Згори. Пам'ятай: зі словами можеш робити, що хочеш, але й вони роблять із тобою, що хочуть. Путь сей складний і тривалий. Але служіння й не буває иншим. Вівчарський пес радше здохне, ніж покине стадо.

— Ви в служінні маєте задоволення?

— Задоволення я не прошу. Прошу спокою і забуття. І щоб ім'я моє було невідоме і не заплямоване… Хоча тепер навіть не знаю, як воно вийде, маючи опліч такого писаря (сміявся).

— Можете не боятитися — це ніхто не опублікує.

— Смішний ти, написане не пропадає…

— Та навіть якщо коли-небудь це й надрукують, хто в це повірить?

— Тоді що вони виграють, якщо не повірять? (Сміявся).

— Я постараюся написати так, щоб повірили.

— Тоді пиши для себе. Передусім ти сам мусиш повірити в те, що хочеш донести до инших.

Над нами розпростерте вічне Батьківство

— І все-таки про майбутнє: невже воно не буде кращим?

— Ми не можемо знати, що добро, а що зло. І що коли бере гору. Не сподівайся, що ліпше буде колись, перегодом. Будь гідний ліпшого сьогодні, сієї години.

— А як же страждання, якими сповнений світ?

— У світі много страждання, та не має бути щодо сього омилення. Ми обрані, і ми звільнені великою жертвою. Навіщо вигадувати собі страждання, коли тобі дано фізичну досконалість і духовний закон?! Навіть коли здається, що немає нічого, в тебе є життя, в якому є все. І коли зрадить нас тіло в немочи і прийде в занепад розум, — тоді повстане в силі вічний дух і, піднімаючись угору, знайде самого себе. Ми не сироти в сьому світі. Над нами розпростерте вічне Батьківство. А який батько хоче, щоб діти його страждали?!

— Але ж кажуть: у кожного своя доля.

— «Доля», як і «щастя», слово для мене не дохідливе. Та якщо тобі прийнятне, то можемо й ним послужитися: держи свою долю в руках міцно, так міцно, щоб вона направду стала долею. Мало хто осмислює, чому він знаходиться саме там, займається саме тим і саме так, а не йнак. Більшість воліють се пояснити волею обставин чи помилкою долі. Та ні, долю вибирають, долю заслуговують. Як і щастя… Навіть сажею можна намалювати щастя. Правда, сі слова — доля, удача, щастя — передбачають мріяння, прагнення, бажання, а треба діяти, працювати! Розвивати в собі дар прийняття світу. Добро завжди там, де ти.

— Скільки треба працювати — дванадцять годин на добу, як ви?

— Не знаю. Я ніколи не працював годинником (сміявся). Я працюю головою і руками.

— Але ви працюєте не для грошей!

— Так, і тому вони в мене завжди є (сміявся). Скільки мені їх треба.

— Тоді ця робота для чого?

— Се не робота — служіння. Ми ніколи не зможемо помогти всім людям. Та при бажанні можемо помогти хоч одному і дати надію иншим.

— Успіх залежить від кількості праці?

— Що більше працюєш, то більше ти успішний. Правда, се правило не завжди поширюється на гроші. Заможності можна досягти роботою, але багатими зазвичай стають у дозвільний час. У час вільного і радісного творення.

Творення — се безнастанне шліфування душі.

— Що таке творчість?

— Творити — се чинити опір.

— Опір чому?

— Сірости, дурости, злобности.

— Ваше служіння — творчість?

— Можливо. Я сію слово радости, слово здоровля.

— Писання — це творчість?

— Усе творчість, що є новими дріжджами для поживи розуму і духу. Молоде вино рве старі міхи. Старе вино мудро мовчить. Лише той, хто мовчить, має що сказати. Те, що написано на папері, крім Святого Письма, дуже молоде й сире. Є й старші книги, без буков — передання, письмо природи, шептання трави, густе мовчання каменю, пам'ять родової крові… Прислухайся до голосу дитини в собі. Жодна книга не скаже тобі того, що повість він… Коли твориш, то поводься, як жінка, що зачала: «у думах чистих, у мирних бесідах, без пристрастей палких, у спокої святім і в баченні святинь». Так уважав великий мудрослов Сковорода. Творення — се безнастанне шліфування душі. В бутні часи, поневіряючись російськими просторами, я працював якийсь час на заводчику, де виробляли кришталь. Зі звичайного піску. Щоб пісок став кришталем, його треба розпекти до 2300 градусів. А далі — шліфувати й шліфувати…

— Як би ви назвали себе одною фразою, одним словом?

— Світован. Родимець світу. Чоловік, що позбувся свого фальшивого «я».

— Але живемо ми в конкретній державі і в конкретну епоху.

— В залізний час…

— Чому залізний?

— Бо се час ув'язнення духу, гноблення суспільної волі.

Скільки волі й духовної сили в людей — стільки потуги в народу

— Коли так, то чи може бути вільною людина, якщо не вільний її народ?

— Може і повинна бути, бо людська душа є цілість, повнота. І скільки волі й духовної сили стягає та носить в собі вона, стільки потуги в її народу. Стільки його життєздатности, волі до звільнення.

— Але ж наші народи братні, фактично, один народ.

— Ніколи ми не були одним народом. Від зародження й понині. Народи створює вода.

— Що?

— Рухома вода — найбільша сила світу. Вона є природним витвором укладу, життя, ментальности. На Нілі постали єгиптяни,