Читати книгу - "Депеш Мод. Ще одна розмова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але я питаю, як ти сам себе сприймаєш? Є життя після сорока років? І чи існують рецепти, як не стати таким, щоб молодь відчувала до тебе ненависть?
Ну є, звісно. З молоддю можна загравати, можна маніпулювати її свідомістю, можна тиснути на її недосвідченість і неадекватність. Одне слово, ненависть можна локалізувати й використати в мирних цілях. А що стосується сорока… Життя після сорока, звичайно, є. Більше того: після сорока воно значно цікавіше. Просто не всі до цього життя доживають. А даремно, до речі. Після сорока лишається так мало часу на дурниці, що є шанс зайнятися справді чимось важливим і суспільно корисним.
А чому така назва— «Депеш Мод»? Ти їх у згаданій юності багато слухав? Це якийсь, грубо кажучи, символ?
Ну, грубо кажучи, так. Ніби музичне тло епохи, музика, що лунала в ті часи з усіх динаміків. Хоча, якщо чесно, все це— шарлатанство. У динаміках тоді звучало таке ж лайно, як і нині. А якщо вже брати якийсь музичний символ, то це мав би бути «Ласковий Май» який-небудь чи там «Modern Talking». Просто було б дивно, якби я назвав книжку «Ласковий Май», погодься.
Так якщо триматися ближче до тексту, то від сили міг би бути «Суровий Іюнь»…
Як уже на те— «Чи є життя після майських?». А депешів я слухав, чого ж. Не фанатів, але слухав. Мій брат їх більше любив, я від нього про них і дізнався. Для мене вся ця історія з депешами закінчилася влітку 2006 року, коли я потрапив на їхній концерт на стадіоні варшавської «Легії». Це було якесь тригодинне чекання під дощем. Потім вони з’явилися на сцені, але моя історія вже закінчилась: я просто розвернувся й пішов собі додому. Такий ось музичний символ.
Мабуть, саме тоді ти остаточно й попрощався з фантомною юністю.
Тоді я попрощався з вахтерами стадіону. Терпіти не можу стадіонних концертів і музичних фанатів. Хоча Дейва поважаю. Люблю, коли люди долають залежності, зокрема— наркотичні. Це залишає бодай якусь віру в людство.
В одному місці в романі вигулькує твоє прізвище. Тобто ти зізнаєшся, що оповідач— це і є Жадан. Якою мірою він— це справді ти?
Ну, так. Це справді я. Та й більшість персонажів там— реальні люди, деяким я навіть імена не змінював. Той-таки Вася Комуніст— він справді Вася і справді комуніст.
Зараз, зараз. Доберемося й до комуністів. Але спочатку послухаємо оповідача, який висловлює багато такого, що можна б сприйняти як ностальгію за совком. Наприклад, ти кажеш, що в Союзі були дві добрі речі: ядерна зброя і футбол, а ми їх профукали, і за це ще хтось колись мав би відповісти. Тобто виникає такий, перепрошую, образ наратора, який мало не по-путінськи шкодує з приводу «найбільшої катастрофи ХХ століття». Це, якщо пам’ятаєш, ВВХ так називає розвал СРСР.
Ну, але ж це об’єктивно— і про футбол, і про ядерну зброю. Ось уяви, якби ми свою частку тієї зброї зберегли? Крим би не віджали в нас.
Що я думаю про Крим— ти добре знаєш, не будемо зайве втомлювати читачів.
Та я не так про Крим, як про історичні катастрофи та образ наратора.
Крім того, згадуючи всіх наших президентів і міністрів оборони, боюся, що сьогодні наша частка ядерної зброї якраз би й була в руках «народнореспубліканських» терористів.
Ось тут важко з тобою не погодитись. «Ти бачив нашого міністра оборони? Ось у нас вся оборона така». Але щодо оборони в футболі— свята правда: совковий чемпіонат був дуже сильний, як із цим сперечатись. Але ти, мабуть, про інше питаєш. Мені здається, там (так само як і в «Анархії», написаній трішки пізніше) є ностальгія не за совком, а за власним приватним минулим— за повітрям, сонцем і водою, за голосами й тінями. Про совок там узагалі не йдеться. Дитинство головного героя чи оповідача могло припасти й на двадцяті, й на тридцяті, й на сорокові.
У тридцяті твій герой швидко би подорослішав— потрапивши на лісоповал або будівництво якогось каналу.
А якби не потрапив? Тут же йдеться не про «колективну пам’ять», а про пам’ять суто індивідуальну. Зрозуміло, що щасливе дитинство цих нараторів припало на той час, коли в таборах помирав Стус, але смішно було б від них, в їхньому алкогольному токсикозі, вимагати згадок саме про тоталітарну систему та імперію зла. Звідки вони в їхні десять-дванадцять років могли про такі речі знати? Навіть батьки їхні про це не знали нічого. Діти-квіти, що тут скажеш. На чужих могилах. Там і мова йде не про систему, не про політику, а скоріше про свій особистий простір, той простір, у якому ти виростав і який для тебе назавжди залишиться найкращим місцем у цьому світі. Себто знову ж таки— типове підліткове несприйняття світу дорослих і постійні спроби зачепитися за світ дитинства, з його великим футболом і найкращими у світі ядерними боєголівками.
Крім голівок там було багато всілякого. Ти пишеш: «Мене за великим рахунком все влаштовувало… країна, в якій я жив, та кількість гівна…» Це про СРСР чи перші роки України?
Хронологічно це кінець вісімдесятих і початок дев’яностих. Але оповідач, припускаю, просто не послуговується такими означеннями, як СРСР чи Україна. Там же постійно підкреслюється ось цей суспільно-політичний інфантилізм героїв— у всіх їхніх розмовах про Троцького й комунізм, про Молотова й вибухівку. Вони ж насправді говорять не про комунізм, а про свої приватні страхи й розчарування в світі дорослих, про
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Депеш Мод. Ще одна розмова», після закриття браузера.