Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Йому знову снився сон. Давно Роан не бачив таких гарних, кольорових снів. Він чітко бачив себе, так наче у дзеркалі. Він йшов берегом моря, грузнучи ногами в мокрому піску. Була сильна спека. Він дуже добре відчував цю спеку, як і мокрий пісок між пальцями ніг.

Він йшов. На зустріч йому рухалась якась дівчина. Він не міг знати хто вона, бо вона була ще дуже далеко. Але він підсвідомо здогадувався, що це Ален. Вона йому щось крикнула і вітаючись помахала рукою. Вона наче б то йшла йому на зустріч але в той же самий час наче і віддалялася від нього. Роан спробував було пришвидшити свої кроки але не міг. Наче якась сила тримала його і не дозволяла цього зробити.

Він оглянувся і побачив позаду себе Юнту і її батька. Вони про щось говорили. Про що саме він не чув, лише міг читати по губах, що бесіда була про нього. Отже, це вони його не пускають. Проте з іншого боку, він не бачив в їхніх очах жодної іскри або бажання його затримати. І взагалі, вони поводили себе так, наче його тут нема. Так само, як поводили себе і в житті. Це означає, що тримають не вони. То хто тоді?

Він оглянувся іще раз і побачив іншу дівчину. Вона стояла ще далі від нього аніж ті двоє. Це тримала вона. І ось тепер Роан зрозумів справжню причину того, чому не може зробити кроку вперед. І чому Ален не може наблизитися до нього.

Роан прокинувся з криком. Він весь був покритий холодним потом. Якийсь невідомий страх щипав його за п’яти. Він заледве прийшов до себе. Але дала йому води. Він мовчки зробив кілька ковтків і знову ліг. Сон не давав спокою. Так само і пов'язаний з ним страх.